6 Розділ

   А.М.

Я зайшла в свою кімнату, зачинила двері й просто впала на ліжко. Не хотіла ні говорити, ні думати. Увімкнула серіал, але навіть його майже не слухала. Головне — відпочинок від навчання.

Каспіана вдома не було. І від цього мені стало легше. Добре, якщо він не хоче мене бачити — він не буде. Я не буду показуватись йому на очі. “Не рятуватиму”?! Мене? Я що просила мене забирати з притулку? Не помітно, що я тут для роботи, у нього і так порядок. Вовчище! Холодний, бездушний!

На третьому курсі більшість предметів необов’язкові. Мені треба відвідувати тільки основні дисципліни з мого факультету. Там мало дівчат, але мені так навіть зручніше. Просто приходиш, робиш своє і йдеш.

Переглядаючи стрічку інтернету, я побачила вакансію на касира у денну зміну. Нормальний графік, нормальна оплата. Я одразу подзвонила, якщо я спитаю нічого ж не станеться. 

Сталося. Домовилися про зустріч завтра о десятій.

Наступного ранку я прокинулась раніше ніж зазвичай, зібралась і пішла в університет написати заяву: що відвідуватиму тільки обов’язкові дисципліни. У коридорі було холодно, люди поспішали, хтось пив каву, хтось шукав аудиторію. Я подала заяву в деканат і вийшла на вулицю. Сніг сипався рівно й тихо. Холод пробирав через шарф, але я йшла швидко. Треба встигнути на співбесіду.

Дорога була не довгою, трамваї гуділи, машини їхали повільно. Сніг прилипав до волосся, та я не звертала уваги. Я просто йшла вперед. Підходячи до переходу, я відчула, як у грудях з’являється тривога. Перейшла дорогу. Сніг тихо хрумтів під ногами. Треба спробувати. Зайшла в магазин, тиха мелодія, двері дзенькнули. Усередині пахло випічкою та кавою — приємно, тепло. Порівняно з морозом надворі тут було затишно.

Я поправила рюкзак на плечі й підійшла до стійки. За нею стояла жінка років тридцяти п’яти, акуратна, зі спокійним поглядом.

— Ти на співбесіду? — запитала вона.

— Так… Аделін Мартон.

— Добре, проходь у підсобку.

Ми зайшли в невелике приміщення. Стіл, два стільці, електричний обігрівач у куті. Вона подивилась на мене так, ніби намагалась зрозуміти, чи я витримаю.

— Досвіду роботи нема?

— Ні.

— Навчання?

— Третій курс. В мене тільки одна важлива пара щодня.

— Угу, — вона кивнула. — Ми шукаємо касира на денну зміну: з десяти до шостої. Тобі підійде?

— Так, — відповіла я швидше, ніж встигла подумати.

— Робота проста: каса, викладання товару, інколи допомога на складі. З мінусів — іноді клієнти бувають неприємні. Впораєшся?

— Впораюсь. — Я широко посміхнулась і кивнула.

Вона пом’якшала в обличчі у відповідь. 

— Мені подобається твоя впевненість. Бачу, ти стараєшся. Я приймаю тебе.

Я навіть не одразу зрозуміла.

— Тобто… я можу почати?

— Завтра. З документами потім розберемось. Якщо щось буде не зрозуміло — запитуй в Леї, вона тут давно, номер є за касою. Вона дуже добра дівчинка. Думаю, ви потоваришуєте.

Мені хотілося видихнути так, ніби я зняла величезну вагу з своїх плеч.

— Дякую.

— Іди відпочивай, — сказала вона тепло.

Я вийшла з магазину, і морозне повітря вдарило в щоки. Але вперше за довгий час мені стало по-справжньому легко. Я зробила крок у бік зупинки й нахилила голову, щоб сховати від людей ледь помітну усмішку. У мене буде робота в магазинчику. Хто в дитинстві не грався у продавчиню і покупців? Хто не мріяв пробивати товари? 

Я повернулася додому після університету і одразу перевірила телефон. Нове повідомлення від Еді: він запропонував зустрітися завтра ввечері, обговорити деякі моменти проекту, бо сьогодні нас знову поставили працювати у пару. Я відповіла, що можу після п’ятої. Він намагався якось розвити діалог далі, але я вирішила сходити в магазин і швидко попрощавшись вийшла з мережі.  З рештою стипендії — лише сто п'ятдесят євро — я купила нову книгу. Потім зайшла в кав’ярню в торговому центрі. Тепла кава, свіжий круасан, новий роман у руках — ідеальний спосіб відпочити.

Я почала читати, заглиблюючись у сюжет, і навіть не помітила, як вечір поволі опустився на місто. Світло за вікном змінилося на м’яке оранжево-рожеве, а у кав’ярні стало тихо. Я майже забула про все навколо. Несподівано подивилася на годинник і зрозуміла, що вже за шосту. Потрібно повертатися додому, готувати вечерю та до завтрашнього дня і зустрічі з одногрупником. А поки що цей спокійний вечір був моїм маленьким відпочинком.

Повертатися додому зовсім не хотілося, але я змусила себе йти, якщо це взагалі можна було назвати «домом». На порозі квартири я раптом стикнулася з Каспіаном. Він зупинився так близько, що я відчула його тепло. Його руки опинилися поруч, і я різко зупинилася. Його очі — холодні, але глибокі — дивилися прямо на мене, а легкий запах солодкого винограду змішувався з зимовим повітрям, що принеслося крізь двері.

— Вивчи матеріал на завтра, я обов’язково спитаю. Потрібно готуватися до заліку, інакше потім по ночах спати не будеш.