6 Розділ

Коли я зупинився біля старих кам’яних воріт кладовища, вітер одразу вдарив холодом у обличчя. Я вийшов із машини, пройшов повз ряди плит, доки не побачив знайому. Марен Дарроу. Камінь був простий. Без прикрас, без зайвих слів. Я стояв над ним довго. Довше, ніж хотів би зізнатися. Потім присів навпочіпки й провів пальцями по холодній плиті.

— Ти б її полюбила, Мар, — прошепотів я. — Абсолютно несхожі, чомусь ти була добрішою. А може… може, і ні, можи ти би ревнувала і сердилась, що я з тобою не граю. — виправився тихо.

Я згадав її очі — її, Адель. Шоколадні. Занадто схожі на Марен у ті моменти, коли вона піднімала на мене погляд і намагалася видати сміливість там, де була чистий дитячій азарт. Вітер ударив різкіше.

— Чому вона? — майже вирвалося з мене. — Чому я взяв її?

— Ти б сказала, що це доля. Можливо. — Я глянув у далечінь, вітер вдарив в очі і ті наповнились сльозами. Волосся колихалось в поривах. Я шмигнув носом намагаючись втримати сльози. 

Моя найбільша помилка. Стоячи над могилою, я вперше визнав це подумки: Аделін руйнує мій контроль. Вона руйнує мене. А потім будує мене наново. На мить мені здалося, що я знову бачу те фото. Марен — сміється. Я — тримаю її руку. 

Я стояв один, серед вітру та мрамурних плит. І думав про дівчину, яку повинен був уникати ще з дитинства, але яка чомусь засіла в мені, як заноза. Перед якою я відчуваю провину, але не можу вибачитись. Якій хочу розказати все, але не маю права. 

— Не мерзни, сестричко. — Я розвернувся.