4 Розділ

К.Д.

Ранки з нею були найгіршим випробуванням. Неначе сон спеціально йшов раніше, щоб я встиг побачити її обличчя й нагадати собі, яку помилку зробив.

Адель стояла біля кухонного столу. Світле волосся спадало легкими хвилями на плечі, в кутиках губ — усмішка. Веснянки розсипались по її щоках, як зорі. Вона рухалась в ритм музиці в її навушниках.

Вона взагалі не Марен. Я сказав собі це ще того дня, коли витягнув її з притулку. Тоді я думав… ні, я був переконаний, що зможу хоч на секунду полегшити провину. Впізнав у ній ті самі шоколадні очі, ту саму крихку шию, худенькі плечі. Імульсивний ідіот. Це виклик. Як би я не сварив її, або змушував робити домашку, мені точно подобалось, що вона поруч зі мною. Мені подобалось, що вона живе тут. Хотілось обійняти її. Хотілось назвати так само, як і 13 років тому. Шоколадка. 

Я зробив крок до неї. І зупинився. 

— Ти закінчила? — спитав так, запхавши свої думки куди поглибше..

Вона витягнула навушник і глянула на мене — знизу вгору, нахабно.
— Ні.
— Тоді швидше, ми запізнемось якщо ти так і будеш танцювати. — Я втупився в неї і сперся на стіл. Я б дивився на це вічно.

— Чого ти так на мене дивишся? — вона нахилила голову, наче я був тим, кого треба аналізувати.

До біса.

— Тому що. Я не люблю ранки, коли ми починаємо робити все на “Х2”— сказав я. 

Адель ледь усміхнулася. І ця усмішка… вона була як поцілунок сонця. Тепла. Небезпечна. Те, чого в моєму домі не мало бути, але я радий, що все пішло не за правилами. 

— Та чекай, я роблю панкейки. — відказала вона тихо, але нахабно.

Я зробив крок на зустріч їй. Я не люблю, що всередині щось рухається, коли вона поруч.

— Роби на здоров’я, тільки рухай руками швидше. 

Вона чомусь страшенно впливає на мене. Чомусь прив’язує до себе, змушує нервуватись, змушує переживати за себе. Я не хочу прив’язуватись. Намагаюсь тримати дистанцію, встановлювати межу, проводити кордони, але кожного вечора ця дівчинка розповідає мені якісь безглузді речі про кроликів чи кошенят змушуючи мене плюватись льодом. Вставати і йти, як чортового невихованого покидька. 

Вона взяла в руки борошно збираючись кинути в тісто. Але в останню хвилину воно випало з ї рук і впало розсипавшись по підлозі. Я підскочив в надії, що зловлю пакет, але я виявився повільнішив за силу тяжіння. 

— Адель… — видихнув, але вона різко присіла, щоб прибрати.

Потім вона різко схопила тарілку, в яку планувала покласти підгорівшу їжу і та теж впала на підлогу, так що фарфор розлетівся по підлозі з гучним дзенькотом. 

Я стояв, мов укопаний. Клянусь — я не очікував цього. Вона майже ніколи не була такою розгубленою. Ніколи не дозволяла собі таке. А зараз…

— Ти… — голос зірвався. — Ти порізалась.

Вона глянула на свою руку так, ніби побачила вперше.  А потім — на мене. 

— Аделін… Дай руку.

На білій порцеляні, поруч із розсипаним борошном, розквітла маленька яскрава крапля. Адель завмерла, немов лялька, дивлячись на свої руки з таким виглядом, ніби закони фізики, які вона так добре знала, раптом зрадили її.

Я не дав їй отямитись. Швидко дістав пластир — він завжди мав бути під рукою, коли поруч така тендітна хаотичність — і обережно заклеїв рану. Вона смикнулася — згадала про газ — хотіла підвестися, але я перехопив її руку. Одиним різким рухом я притягнув її до себе.

Ванільне морозиво. Від неї пахло солодким літом і чимось нестерпно ніжним.

— Ти зовсім під ноги не дивишся. — прошепотів я, намагаючись пояснити свої, точно, неправильні дії.

Замість того, щоб просто відпустити її, як вимагав розум, я підхопив її на руки. Дівчина зойкнула і обвила руками мою шию, шукаючи опору. Вона здавалася невагомою, мов пушинка, підхоплена випадковим протягом. А якби вона була моєю, якби вона мене обіймала за своєю ініціативою, якими були б відчуття? За власним бажанням. Так само не захочеться відпускати і з’явиться бажання обіймати її цілий день? Я переніс її через небезпечне місиво з борошна та гострого фарфору.

Влаштував її на високий стілець. Вона виглядала розгубленою дівчинкою: сиділа, хитаючи ногами в повітрі, і спостерігала за кожним моїм рухом.

— Ще десь порізалась? — уважно подивився на неї. Вона заперечила.

Я мовчки зібрав уламки з підлоги. По спині бігали мурашки від її погляду. Коли з брудом було покінчено, я повернувся до плити. Сніданок сам себе не приготує, а після такої «битви» я її більше на кухню не пущу.

Запанувала тиша, яку порушувало лише ритмічне постукування мого ножа по дошці. Яєчня — єдине до чого я додумався —  шкварчала на пательні, аромат свіжої кави почав витісняти запах горілих панкейків, які я точно не збирався їсти навіть якщо знову мене відправлять на війну. Образ того, як вона притискалася до мене секунду тому, все ще стояв перед очима.

Ми поснідали майже мовчки. Вона розглядала пластир на пальці, намагаючись розгадати підступ моєї турботи, а я просто насолоджувався цією короткою миттю домашнього спокою.