4 Розділ

Влаштував її на високий стілець. Вона виглядала розгубленою дівчинкою: сиділа, хитаючи ногами в повітрі, і спостерігала за кожним моїм рухом.

— Ще десь порізалась? — уважно подивився на неї. Вона заперечила.

Я мовчки зібрав уламки з підлоги. По спині бігали мурашки від її погляду. Коли з брудом було покінчено, я повернувся до плити. Сніданок сам себе не приготує, а після такої «битви» я її більше на кухню не пущу.

Запанувала тиша, яку порушувало лише ритмічне постукування мого ножа по дошці. Яєчня — єдине до чого я додумався —  шкварчала на пательні, аромат свіжої кави почав витісняти запах горілих панкейків, які я точно не збирався їсти навіть якщо знову мене відправлять на війну. Образ того, як вона притискалася до мене секунду тому, все ще стояв перед очима.

Ми поснідали майже мовчки. Вона розглядала пластир на пальці, намагаючись розгадати підступ моєї турботи, а я просто насолоджувався цією короткою миттю домашнього спокою.

— Час їхати, — нарешті сказав я, глянувши на годинник.

За двадцять хвилин ми вже були біля університету. Я зупинив машину за кілька десятків метрів до головних воріт — саме там, де закінчувалася наша спільна територія і починалася зона відчуження. Обережність перед усім.

Адель вийшла з авто, поправивши сумку на плечі. Вона знову стала стриманою студенткою фізичного факультету. Жодного натяку на те, що пів години тому вона сиділа на моєму стільці, розгублена і солодка, як ванільне морозиво. Я провів її поглядом, поки вона не зникла в натовпі студентів біля входу. Тільки після цього я переключив передачу і натиснув на газ. 

Перші дві пари були в інших груп. Фізика, лихо її забери, — логіка, формули, рівняння. Тут усе просто. На відміну від людей.

— Формула повного опору не виводиться гаданням, Мартін, — сухо кинув я, коли студент мружився на дошку, як сліпець.
— Але я думав… — почав він.
— Ось у цьому ваша проблема. Ви думаєте, а не рахуєте. Ланцюжок послідовний чи паралельний?
— Ем… паралельний?
— Ні. І якщо ви цього не бачите, то не бачите навіть елементарної схеми. Сідайте.

Пара проходила швидко, наскільки може проходити день, коли всередині тебе сидить очікування, що їсть тебе зсередини. Коли продзвенів дзвінок до наступної пари, я стояв біля столу, гортав журнал так само холодно, як завжди. Студенти заходили. Її не було. Одна хвилина. Дві. П’ять. Може мій годинник зламався?

Я вже збирався ставити “пропуск” коли двері різко відчинилися. І вона зайшла. Запізнилася. Мовчки підійшла ближче до першого ряду. Я зустрів її погляд. Вона не відвернулася.

— Чому запізнилися, Мартон?

Вона вдихнула й спокійно сказала:

— Один придурошний не давав мені готувати сніданок.

Я ледве помітно звів брову.

— Який сніданок? Вас не дивує що зараз третя пара? 

Вона повільно, нечемно, нахабно підняла погляд на мене і сказала:

— Ви не хвилюйтесь. На Ваші пари запізнюватись не можна. Я помстилась йому.

— Мені страшно питати: Ви ж його не вбили? — Я підіграв ситуації.

— Я розбила йому ніс. Потім він впав на коліна і благав, щоб я його пробачила. — Вона подрувала мені посмішку. 

Я подавився чаєм. Буквально. Кашлянув раз, другий. Аудиторія здригнулася — студенти перелякано витріщилися. А вона стояла й посміхалася. Маленькою, зухвалою посмішкою. Я чітко зрозумів, кого саме вона назвала тим “придурком”. Добре. Гаразд. Чудово. Гра почалася, так? Я поставив теромо-чашку на стіл.

— Сідай-те на своє місце, Мартон, — вимовив я тихо, майже м’яко. — “Ми з тобою ще поговоримо сьогодні.” — Додав про себе. 

Вона пройшла повз мене злегка зачепишви моє плече. Я зробив вигляд, що не помітив. Пара почалася, але я зовсім не контролював свій мозок.  Я — завжди спокійний, структурний, точний, як формула Максвелла. Але сьогодні…

Сьогодні мої очі поводилися як поганий студент: дивилися не туди. Дивились на цю чудачку.