3 Розділ

Ранки з нею були найгіршим випробуванням. Неначе сон спеціально йшов раніше, щоб я встиг побачити її обличчя й нагадати собі, яку помилку зробив.

Адель стояла біля кухонного столу. Світле волосся спадало хвилями на плечі, в кутиках губ — усмішка. Веснянки розсипались по її щоках, як зорі. Вона рухалась в ритм музиці в її навушниках.

Вона взагалі не Марен. Я сказав собі це ще того дня, коли витягнув її з притулку. Тоді я думав… ні, я був переконаний, що зможу хоч на секунду полегшити провину. Впізнав у ній ті самі шоколадні очі, ту саму крихку шию, худенькі плечі. Імульсивний ідіот. Це виклик. Як би я не сварив її, або змушував робити домашку, мені точно подобалось, що вона поруч зі мною. Мені подобалось, що вона живе тут. Хотілось обійняти її. Хотілось назвати так само, як і 13 років тому. Шоколадка. 

Я зробив крок до неї. І зупинився. 

— Ти закінчила? — спитав так, запхавши свої думки куди поглибше..

Вона витягнула навушник і глянула на мене — знизу вгору, нахабно.
— Ні.
— Тоді швидше, ми запізнемось якщо ти так і будеш танцювати. — Я втупився в неї і сперся на стіл. Я б дивився на це вічно.

— Чого ти так на мене дивишся? — вона нахилила голову, наче я був тим, кого треба аналізувати.

В прах!

— Тому що. Я не люблю ранки, коли ми починаємо робити все на “Х2”— сказав я. 

Адель ледь усміхнулася. І ця усмішка… вона була як поцілунок сонця. Тепла. Небезпечна. Те, чого в моєму домі не мало бути, але я радий, що все пішло не за правилами. 

— Та чекай, я роблю панкейки. — відказала вона тихо, але нахабно.

Я зробив крок на зустріч їй. Я не люблю, що всередині щось рухається, коли вона поруч.

— Роби на здоров’я, тільки рухай руками швидше. 

Вона чомусь страшенно впливає на мене. Чомусь прив’язує до себе, змушує нервуватись, змушує переживати за себе. Я не хочу прив’язуватись. Намагаюсь тримати дистанцію, встановлювати межу, проводити кордони, але кожного вечора ця дівчинка розповідає мені якісь безглузді речі про кроликів чи кошенят змушуючи мене плюватись льодом. Вставати і йти, як клятого невихованого мерзотника. 

Вона взяла в руки борошно збираючись кинути в тісто. Але в останню хвилину воно випало з ї рук і впало розсипавшись по підлозі. Я підскочив в надії, що зловлю пакет, але я виявився повільнішив за силу тяжіння. 

— Адель… — видихнув, але вона різко присіла, щоб прибрати.

Потім вона різко схопила тарілку, в яку планувала покласти підгорівшу їжу і та теж впала на підлогу, так що фарфор розлетівся по підлозі з гучним дзенькотом. 

Я стояв, мов укопаний. Клянусь — я не очікував цього. Вона майже ніколи не була такою розгубленою. Ніколи не дозволяла собі таке. А зараз…

— Ти… — голос зірвався. — Ти порізалась.

Вона глянула на свою руку так, ніби побачила вперше.  А потім — на мене. 

— Аделін… Дай руку.

На білій порцеляні, поруч із розсипаним борошном, розквітла маленька яскрава крапля. Адель завмерла, немов лялька, дивлячись на свої руки з таким виглядом, ніби закони фізики, які вона так добре знала, раптом зрадили її.

Я не дав їй отямитись. Швидко дістав пластир — він завжди мав бути під рукою, коли поруч така тендітна хаотичність — і обережно заклеїв рану. Вона смикнулася — згадала про газ — хотіла підвестися, але я перехопив її руку. Одиним різким рухом я притягнув її до себе.

Ванільне морозиво. Від неї пахло солодким літом і чимось нестерпно ніжним.

— Ти зовсім під ноги не дивишся. — прошепотів я, намагаючись пояснити свої, точно, неправильні дії.

Замість того, щоб просто відпустити її, як вимагав розум, я підхопив її на руки. Дівчина зойкнула і обвила руками мою шию, шукаючи опору. Вона здавалася невагомою, мов пушинка, підхоплена випадковим протягом. А якби вона була моєю, якби вона мене обіймала за своєю ініціативою, якими були б відчуття? За власним бажанням. Так само не захочеться відпускати і з’явиться бажання обіймати її цілий день? Я переніс її через небезпечне місиво з борошна та гострого фарфору.