2 Розділ

Я зайшла в простору вітальню, кинула сумку й пішла до себе в кімнату. Двері закрилися за мною з тихим клацанням. Я сперлась на них спиною й видихнула так, ніби зняла каблуки, які носила цілий день.

У тому притулку були десятки інших: яскравіших, спритніших, талановитіших за мене. Але він зупинив свій погляд саме на мені. Дев’ян каже, що це був його свідомий вибір, хоча я й досі шукаю відповідь на питання — «чому?».

Тієї миті, коли я випадково врізалася в нього, всередині щось відгукнулося. Я відчула в ньому тепло — рідкісну доброту, яку неможливо підробити, хоча його серце ховає свої секрети. Я би хотіла, щоб він мені розказав. Хочу його підтримати, якось допомогти. Коли він приходить з втомленним обличчям додому мені здається, що по дорозі йому просто вирвали душу. Він піклується про мене: книги, одяг, затишок... Він дарує мені весь світ, поки я просто дбаю про його дім і не можу подбати про нього. Я намагаюсь розрядити обстановку розмовами за нечастими спільними вечерями, але змушена замовчати, коли він мовчки встає і йде в свою спальню.

Я опустилась на ліжко, притискаючи долоні до обличчя. Довго лежала, намагаючись зібрати себе в купу. Почула, як клацнули двері в передпокої. Каспіан дома. Крізь мене немов пройшов холодний струм. Я сіла, витерла обличчя долонею, змахнувши висохлі сльози, і змусила себе встати. Не можна, щоб він бачив, що я плакала. Не можна, щоб він відчув мою слабкість — він завжди її відчуває, як хижак кров.

Я відкрила двері кімнати й вийшла в коридор. Вдихнула глибше. Спокій. Тиша. Нейтральний погляд. Він йшов коридором повільно, капці, які шурхотіли під його ногами, видавали його втому. Кроки рівні. 

— Ти рано, — сказала я так спокійно, як могла.

Він пильно подивився на мене. Хвилину, а може десять. Його очі ковзнули по моєму обличчю, по очах, по щоках.

— У тебе червоні очі, — сказав він так, ніби говорив про погоду.

Я зітхнула. Легко. Невимушено.

— Просто втомилася. Твоя пара була важка.

Він схилив голову, ніби оцінював мою відповідь. Він завжди так робив. Зчитував мене. Принаймні мені так здавалося.

— Ти брешеш.

— Ні. З чого ти взяв? А якщо і так, не твоя справа.

Він підійшов ближче. На один крок. На другий. Так, що між нами залишилося всього кілька сантиметрів. Його запах — солодкий виноград, такий самий, як сьогодні біля дошки — накрив мене, і я ледь не відступила.

Він нахилив голову, обличчя наблизилось до мого.

— Я бачу, що ти плакала, — прошепотів тихо.

Моє серце вдарило болісніше.

— І що тобі? Радієш?

На мить він знову оглянув моє лице. Пильно. Точково. А потім підняв руку — повільно, не різко — і торкнувся мого підборіддя двома пальцями. Підняв його так, щоб я дивилась прямо йому в очі.

— Ти такої думки про мене? — Його голос став тихішим, майже м’яким, але це робило тільки страшніше. Я ж просто невдало пожартувала. Що з цим чоловіком не так?

Я стиснула пальці в кулак, щоб не тремтіти.

— Голодний?

Він посміхнувся краєм губ, ледве. Та посмішка не мала радості.

— Голодний. — відізвався луною.

Він відпустив мене й пішов далі коридором в свою кімнату. 

Я накрила на стіл. Поклала одну пару столових приборів. Одну тарілку. Одну склянку. Сама сіла на підлозі в просторій вітальні поєднаній з кухнею, ноутбук на колінах, на екрані — повідомлення від одногрупника: проект на завтра, треба готуватися. Поки я писала, руки машинально перебирали клавіші, Каспіан навіть не помітив, бо пішов у душ зразу після трапези. 

Як зазвичай я помила посуд, поставила все на полицю й повернулася до роботи. Але щойно підняла очі, він вийшов з душу. Без футболки, лише штани. Волосся падало на лоб, краплі води блищали на плечах. Я вже тисячу разів бачила його торс. І всі дівчата з усього університету, мабуть, зійшлися б з ним очима, але я — не всі.

— Одягнись, — сказала я різко.

Він зупинився, злегка нахилив голову, і усмішка, яку я не могла розгадати, з’явилася на губах.

— Можу ходити, як хочу, у своїй квартирі, — промовив він спокійно, навіть трохи глузливо.

— Тут живеш не тільки ти, — відрізала я, стискаючи зуби. — Я теж. Твоя гордість закінчується тоді, коли зачіпає мою.

Він підійшов ближче, руки запхав у кишені, але відчуття загрози все одно зростало.

— Аделін, давай я сам буду вирішувати, як мені жити, м? — голос тихий, але важкий.

Я підвелася на колінах, тримаючи ноутбук перед собою, як щит.

— Ти можеш робити що завгодно, але коли твоє “що завгодно” зачепить мене, я зупиню тебе. Це просто елементарна повага. Якщо ні — можеш мене повернути назад в притулок.