2 Розділ

Я швидко відвернулась і крейда злегка ковзнула по поверхні, щойно я доторкнулась до дошки. Я намагалася зосередитись, але відчувала його погляд. Той, який ніколи не був професорським. Тихий крок — другий — і вже за мить він опинився за моєю спиною.

— Працюйте, — кинув він аудиторії рівним тоном. — Хто говоритиме — мінус два бали.

Більше ніхто не дивився в наш бік. Я відчула, як його рука вперлася поруч із моєю на дошці, перекриваючи мені шлях. Він нахилився настільки близько, що його подих торкнувся мого вуха.

— Моє прізвище пишеться з двома “р”. 

Я глянула на нього. 

— Не дивись так на мене, пиши. — прошепотів він. 

Він наче схаменувся, коли зрозумів, що затримався біля мене надто довго. Глянув у зал — студенти писали, занурені у завдання. Повернувся назад до мене і повільно, торкнувся моєї щоки тильною стороною пальців. Не грубо. 

— Працюй, Аделін, — мовив він уже професорським голосом, відступаючи, ніби нічого не сталося. — Час іде.

Він повернувся до столу так само рівно, холодно й беземоційно, як і підійшов. А я стояла біля дошки, відчуваючи, як моє серце б’ється так голосно, що мені здавалось — весь клас його чує.

Він повільно зняв окуляри і запхав руки в кишені. Його погляд був різким, надто прямим, надто глибоким — таким, від якого хотілося відійти назад, але я не мала можливості. Він спирався на край стола, спокійний, зібраний, майже байдужий…

Дзвінок різко розрізав тишу. Студенти почали збирати речі, сміятися, виходити. Ніхто навіть не глянув у мій бік. Ніхто не помітив, як довго він дивився на мене, поки я проходила повз — тихо, з опущеною головою.

Остання пара. Я йшла додому швидко, ніби хотіла випередити власні думки. Сьогодні я прийшла раніше — його машина не стояла на паркінгу, через який я “скорочувала шлях”. Було рідкісне, коротке відчуття полегшення.

Я зайшла в простору вітальню, кинула сумку й пішла до себе в кімнату. Двері закрилися за мною з тихим клацанням. Я сперлась на них спиною й видихнула так, ніби зняла каблуки, які носила цілий день.

У тому притулку були десятки інших: яскравіших, спритніших, талановитіших за мене. Але він зупинив свій погляд саме на мені. Дев’ян каже, що це був його свідомий вибір, хоча я й досі шукаю відповідь на питання — «чому?».

Тієї миті, коли я випадково врізалася в нього, всередині щось відгукнулося. Я відчула в ньому тепло — рідкісну доброту, яку неможливо підробити, хоча його серце ховає свої секрети. Я би хотіла, щоб він мені розказав. Хочу його підтримати, якось допомогти. Коли він приходить з втомленним обличчям додому мені здається, що по дорозі йому просто вирвали душу. Він піклується про мене: книги, одяг, затишок... Він дарує мені весь світ, поки я просто дбаю про його дім і не можу подбати про нього. Я намагаюсь розрядити обстановку розмовами за нечастими спільними вечерями, але змушена замовчати, коли він мовчки встає і йде в свою спальню.

Я опустилась на ліжко, притискаючи долоні до обличчя. Довго лежала, намагаючись зібрати себе в купу. Почула, як клацнули двері в передпокої. Каспіан дома.

Крізь мене немов пройшов холодний струм. Я сіла, витерла обличчя долонею, змахнувши висохлі сльози, і змусила себе встати. Не можна, щоб він бачив, що я плакала. Не можна, щоб він відчув мою слабкість — він завжди її відчуває, як хижак кров.

Я відкрила двері кімнати й вийшла в коридор. Вдихнула глибше. Спокій. Тиша. Нейтральний погляд. Він йшов коридором повільно, капці, які шурхотіли під його ногами, видавали його втому. Кроки рівні. 

— Ти рано, — сказала я так спокійно, як могла.

Він пильно подивився на мене. Хвилину, а може десять. Його очі ковзнули по моєму обличчю, по очах, по щоках.

— У тебе червоні очі, — сказав він так, ніби говорив про погоду.

Я зітхнула. Легко. Невимушено.

— Просто втомилася. Твоя пара була важка.

Він схилив голову, ніби оцінював мою відповідь. Він завжди так робив. Зчитував мене. Принаймні мені так здавалося.

— Ти брешеш.

— Ні. З чого ти взяв? А якщо і так, не твоя справа.

Він підійшов ближче. На один крок. На другий. Так, що між нами залишилося всього кілька сантиметрів. Його запах — солодкий виноград, такий самий, як сьогодні біля дошки — накрив мене, і я ледь не відступила.

Він нахилив голову, обличчя наблизилось до мого.

— Я бачу, що ти плакала, — прошепотів тихо.

Моє серце вдарило болісніше.

— І що тобі? Радієш?

На мить він знову оглянув моє лице. Пильно. Точково. А потім підняв руку — повільно, не різко — і торкнувся мого підборіддя двома пальцями. Підняв його так, щоб я дивилась прямо йому в очі.

— Якого біса ти такої думки про мене? — Його голос став тихішим, майже м’яким, але це робило тільки страшніше. Я ж просто невдало пожартувала. Що з цим чоловіком не так?

Я стиснула пальці в кулак, щоб не тремтіти.

— Голодний?

Він посміхнувся краєм губ, ледве. Та посмішка не мала радості.