1 Розділ

А.М.

Три роки потому. Грудень. Париж. 

Університетський Каспіан був майже чужою людиною. Той, що стояв біля дошки в ідеальному темному костюмі, з холодною увагою стежив за кожним рухом студентів, говорив рівно, спокійно, стримано — міс’є Дарроу, шанований викладач, якого боялися так само, як і поважали. 

Я дивилася на нього здалеку й ніколи б не сказала, що цей чоловік здатен сказати застереження так тихо, що у мене мурашки пробігали по шкірі. Зазвичай я ігнорувала, робила все по-своєму, але серце іноді стискалось. У його окулярах, строгих манерах, бездоганно зачесаному волоссі не було жодного натяку на двадцяти шести річного чоловіка.

Я сиділа за партою, удаючи, що роблю нотатки, але насправді просто розглядала його. У денному світлі він здавався майже красивим, хоча що це я кажу, він і був красивим — чіткі лінії щелепи, акуратна триденна щетина, глибоко зелені очі, що інколи дивились лагідно і м’яко. Його голос був низьким, рівним, навіть приємним, і ніхто з аудиторії не знав, як різко він змінюється, коли ми сваримось через якісь дрібниці. Тоді він не кричить, навіть голосу не підвищує, він говорить тихо. Там його очі вже не здаються спокійними — вони стають темними, мені іноді навіть здаються чорними і ось-ось з них вилетять десятки кажанів. Якби мене попросили описати його трьома словами, я б не довго думаючи сказала: лід, ніч, вовк.

Я спіймала його погляд, і моє серце мимоволі стислося. Університетська маска не здригнулася ні на міліметр, але я добре знала цей ледь помітний знак — його очі стиснулись, він незадоволений. А чим не здогадається, навіть Шерлок Холмс. Міс’є Дарроу перевів погляд на мій зошит і спокійно сказав:
— Мартон, ви сьогодні неймовірно уважні. Це похвально.
В аудиторії кілька людей обернулися на мене. Хтось посміхнувся. Вони не знали, що це далеко не комплімент. Я відчула, як шкіра на руках покривається сирітками від сорому, хоча я не зробила нічого такого, чого можна було соромитись.

Його пальці взяли крейду. Мої — здригнулися. Бо я знала: поки ми тут, він — найстриманіший, найінтелігентніший чоловік на факультеті. Але коли ми повернемося додому, він стане взагалі іншим Каспіаном Дарроу. Мовчазним, холодним чоловіком. 

Моя біла неприязнь до нього жила глибоко, майже в кістках. Вона не була різкою — вона текла всередині, мов отрута, яка не дає померти, але й не дозволяє жити. Звісно, я не могла стримати своїх гострих слів, але і він за словом в кишеню не ліз. А першим вибачатися звісно ж має чоловік. Я дівчина: тендітна, лагідна. Ну ладно, на рахунок того, що я лагідна можна було ще посперечатися.  Я дивилася на нього й думала, як може одна людина поєднувати в собі стільки протилежностей: холодну красу та абсолютну жорстокість, інтелігентність і дикість, повагу всього університету й крижану сторону, про яку знала тільки я.

Не думаю, що я його розуміла. Час від часу я відчувала, що хочу його вдарити. А от Дарроу, здавалося, хотів би мене ігнорувати все життя. Цей чоловік чомусь не навантажував роботою, як би точно робив хтось інший. Каспіан чомусь не сварився через те, що я десь не протерла пил, або недомила його чашку. Не дивлячись на те, що це мої обов’язки. 

Цей брюнет знав, як я до нього ставлюся. Він знав, що я люблю його по сестринськи, він знав, що став для мене другом, братом, батьком, знав, що я звикла до його присутності. Нехай до його холоду, нехай його розчарованого виразу обличчя, коли я намагаюсь жартувати, або показати щось занятне. Звикла.

Його погляд час від часу торкався мене так, ніби він насолоджувався кожною краплею моєї тиші.

“Насолоджуйся спокоєм поки можеш, у мене є стільки непотрібної інформації, яку ти маєш вмістити в своїй голові.” — Я посміхнулась і уявила, як він буде дихати, коли я йому буду розповідати про кавун. 

До речі, про нього. Незважаючи на те, що кавун вважають фруктом, з ботанічної точки зору — це ягода з дуже щільною шкіркою, і його батьківщина — Південна Африка, де його вирощували ще тисячі років тому, а в Стародавньому Єгипті він був їжею фараонів. 

Щоразу, коли викладач проходив повз я відчувала запах його парфумів — солодкий виноград. Я хотіла його зачепити. Просто тикнути пальцем в спину, або в бік, де він боїться лоскоту. Можна було б приклеїти стікер на спину. Саме цим я і зайнялась. Написала на стікері: “Я великий Каспіан “Дароу””. Дочекалась мементу, коли він пройде трохи далі від мене і піднявши руку голосно спитала: 

— Можна вийти?

— Звісно, — обернувся брюнет.

Я вскочила і швиденько обійшла його і ніби ненароком заділа його спину, непомітно приклеївши стікер. Я вискочила в коридор. У вбиральні помила руки, подивилась в дзеркало, відправила собі повітряний поцілунок і швиденько повернулась в аудиторію.

Коли я повернулась Дарроу стояв біля свого столу, заклавши руки в кишені і байдуже оглядав аудиторію.

— Аделін Мартон, не йдіть далеко, дошка чекає на вас, — вимовив спокійно, але посміхнувся. 

Підходячи до місця, яке чекало на мене, я почула, як він говорить групі:

— Записуємо задачу номер сім. Рішення — на чернетках, десять хвилин тиші.

— Я не маю підручника, можна скористатися вашим, міс’є Дарроу? — Закліпала я очима.

— Звісно, Аделін. — Він простягнув мені підручник, і на відкритій сторінці був стікер, який я приклеїла на нього. “Я великий Каспіан “Дароу””.