Мокрий Сергійко затупотів босими ногами по ґрунтовій дорозі, що вела трохи вгору до місцевого сиротинця. Огинаючи невеличку діброву, він тільки зараз зрозумів, яку біду пережив. Шок сходив нанівець, а біль у нозі та грудях почав гострішати.
— Я не поїду в Химки, — засопів від втоми хлопчина. — Краще сконати під дубом.
Він покосився на лісок і в голові промайнули татові слова: «Ніколи не здавайся і нічого не бійся».
— Не здаватися. Не здаватися…
Сирота перейшов на ледь помітне шкутильгання.
— Ще трохи, трохи…
Хлопчина вже бачив церкву біля розкидистих споруд місцевого інтернату, однак був також під прицілом голови сільської ради, котрий унюхав слід втікача і, скориставшись човном діда Микити, швидко долав річку.
— Сергію, агов! — раптом пролунало десь позаду, змусивши хлопчину обернутися.
— Степ-п-панович… — він затрусився від страху. — Як мене знайшов? Ще трохи, трохи…
Сирота додав ходу, а з річки знову донеслося:
— Зупинися, малий! Тільки згаєш час. Ти ж справжній дурень, таких тільки в Химки беруть.
— Хи-и-имки, — налякано вичавив із себе втікач.
Та, згадавши про довідку, кинувся шукати її під сорочкою.
— Де вона? О господи! — усвідомив долю важливого документа Сергійко. — Втонула разом з тим пакетом… І що тепер робити?
Він усе ж не припинив рухатися під горбочок.
— Батьки сказали сьогодні почнеться моє нове життя. Не загинув на річці, отже, це знак, — вирішив хлопчина довіритися словам нічних гостей.
А голова сільської ради за своє:
— Дурню, зупинися! Не змушуй мне ганяти за собою, бо всиплю не менше Гриви. От побачиш!
Човен Степановича вже досягав берега, і Сергійко своєї мети. Долаючи останні метри до штахетного паркану він спробував зорієнтуватися: ліворуч стояли двоповерхові гуртожитки, десь там і будівля їдальні, а вглибині проглядався корпус місцевої школи-інтернату. Сирота промайнув через відчинену хвіртку біля широких воріт і рушив далі навмання.
— Ти куди так поспішаєш, хлопче? — випростався неподалік двірник з довжелезним віником. — За тобою вовки гоняться? Чому такий мокрий?
Чоловік захитав головою та припустив:
— Мабуть, купався без дозволу. Ая-яй-яй, оце тобі влетить від директора!
Він змахнув хлопцеві віником навздогін.
— А де він, той директор? — зупинився Сергійко. — Я дуже хочу до нього потрапити.
— Ти поглянь, який відповідальний, — враз подобрішав двірник. — Напакостив і хоче явитися з повинною. Молодець, молодець.
Чоловік тикнув пальцем на корпус углибині.
— Він зараз у школі, на першому поверсі. Як завжди, в такий час у кабінеті. Біжи.
Двірник супроводив поглядом Сергійка і додав:
— Бешкетний, але совість має.
— Як завжди, у кабінеті. Як завжди у кабінеті… — у такт легкому припаданню на ногу взявся повторювати хлопець.
І згодом скочив у коридор потрібної будівлі, де панувала тиша, адже тривали заняття.
— «Кабінет української літератури», «…Математики», «…Історії», «…Географії», — на ходу читав із табличок на дверях хлопчина і майже наприкінці прольоту знайшов: — «Директор».
Про всяк випадок переконавшись, що голова сільської ради не наступає на п’яти, він сміливо ступив за поріг.
— Гей-гей, куди з таким напором? І чому не на заняттях? А мокрий який, — зміряла поглядом незваного гостя секретарка за столом біля вікна. — Хочеш від директора схопити?
Вона кивнула на суміжні з приймальною двері.
— Щось я тебе не впізнаю. Хто твій класний керівник? — суворо додала жінка в легкій сукні.
Та відповідати Сергійку було ніколи, він кинувся до приміщення, на яке вказала секретарка. Опинившись перед чоловіком в окулярах і костюмі, миттю заторохтів:
— Два на два — чотири, сім на вісім — п’ятдесят шість, три на десять — тридцять, дев’ять на дев’ять — вісімдесят один…
— Тихо, зачекай, — підхопився зі свого крісла директор. — Ти чого такий мокрий?
Він прискіпливо зміряв поглядом хлопчину.
— І замучений, — не міг второпати, що відбувається господар кабінету. — Тебе що, хтось образив? З якого ти класу?
Чоловік вийшов із-за столу, і в кабінет заскочила секретарка.
— Трохиме Івановичу, — схопила вона за сорочку зухвальця, — дозвольте мені відвести його до класного керівника. Буде сьогодні мити посуд в їдальні.
— Ні, Тамаро, не треба, — заборонив директор. — Зачини, будь ласка, двері за собою. Розберуся сам.
Власник окулярів відчув, що коїться дещо незвичне.
Секретарка скорилася, а директор продовжив:
— Раз прийшов, то, мабуть, у справі. Кажи.