Директор.

Мокрий Сергійко затупотів босими ногами по ґрунтовій дорозі, що вела трохи вгору до місцевого сиротинця. Огинаючи невеличку діброву, він тільки зараз зрозумів, яку біду пережив. Шок сходив нанівець, а біль у нозі та грудях почав гострішати. 

— Я не поїду в Химки, — засопів від втоми хлопчина. — Краще сконати під дубом. 

Він покосився на лісок і в голові промайнули татові слова: «Ніколи не здавайся і нічого не бійся». 

— Не здаватися. Не здаватися… 

Сирота перейшов на ледь помітне шкутильгання. 

— Ще трохи, трохи… 

Хлопчина вже бачив церкву біля розкидистих споруд місцевого інтернату, однак був також під прицілом голови сільської ради, котрий унюхав слід втікача і, скориставшись човном діда Микити, швидко долав річку. 

— Сергію, агов! — раптом пролунало десь позаду, змусивши хлопчину обернутися. 

— Степ-п-панович… — він затрусився від страху. — Як мене знайшов? Ще трохи, трохи… 

Сирота додав ходу, а з річки знову донеслося: 

— Зупинися, малий! Тільки згаєш час. Ти ж справжній дурень, таких тільки в Химки беруть. 

— Хи-и-имки, — налякано вичавив із себе втікач. 

Та, згадавши про довідку, кинувся шукати її під сорочкою. 

— Де вона? О господи! — усвідомив долю важливого документа Сергійко. — Втонула разом з тим пакетом… І що тепер робити? 

Він усе ж не припинив рухатися під горбочок. 

— Батьки сказали сьогодні почнеться моє нове життя. Не загинув на річці, отже, це знак, — вирішив хлопчина довіритися словам нічних гостей. 

А голова сільської ради за своє: 

— Дурню, зупинися! Не змушуй мне ганяти за собою, бо всиплю не менше Гриви. От побачиш! 

Човен Степановича вже досягав берега, і Сергійко своєї мети. Долаючи останні метри до штахетного паркану він спробував зорієнтуватися: ліворуч стояли двоповерхові гуртожитки, десь там і будівля їдальні, а вглибині проглядався корпус місцевої школи-інтернату. Сирота промайнув через відчинену хвіртку біля широких воріт і рушив далі навмання. 

— Ти куди так поспішаєш, хлопче? — випростався неподалік двірник з довжелезним віником. — За тобою вовки гоняться? Чому такий мокрий? 

Чоловік захитав головою та припустив: 

— Мабуть, купався без дозволу. Ая-яй-яй, оце тобі влетить від директора! 

Він змахнув хлопцеві віником навздогін. 

— А де він, той директор? — зупинився Сергійко. — Я дуже хочу до нього потрапити. 

— Ти поглянь, який відповідальний, — враз подобрішав двірник. — Напакостив і хоче явитися з повинною. Молодець, молодець. 

Чоловік тикнув пальцем на корпус углибині. 

— Він зараз у школі, на першому поверсі. Як завжди, в такий час у кабінеті. Біжи. 

Двірник супроводив поглядом Сергійка і додав: 

— Бешкетний, але совість має. 

— Як завжди, у кабінеті. Як завжди у кабінеті… — у такт легкому припаданню на ногу взявся повторювати хлопець. 

І згодом скочив у коридор потрібної будівлі, де панувала тиша, адже тривали заняття. 

— «Кабінет української літератури», «…Математики», «…Історії», «…Географії», — на ходу читав із табличок на дверях хлопчина і майже наприкінці прольоту знайшов: — «Директор». 

Про всяк випадок переконавшись, що голова сільської ради не наступає на п’яти, він сміливо ступив за поріг. 

— Гей-гей, куди з таким напором? І чому не на заняттях? А мокрий який, — зміряла поглядом незваного гостя секретарка за столом біля вікна. — Хочеш від директора схопити? 

Вона кивнула на суміжні з приймальною двері. 

— Щось я тебе не впізнаю. Хто твій класний керівник? — суворо додала жінка в легкій сукні. 

Та відповідати Сергійку було ніколи, він кинувся до приміщення, на яке вказала секретарка. Опинившись перед чоловіком в окулярах і костюмі, миттю заторохтів: 

— Два на два — чотири, сім на вісім — п’ятдесят шість, три на десять — тридцять, дев’ять на дев’ять — вісімдесят один… 

— Тихо, зачекай, — підхопився зі свого крісла директор. — Ти чого такий мокрий? 

Він прискіпливо зміряв поглядом хлопчину. 

— І замучений, — не міг второпати, що відбувається господар кабінету. — Тебе що, хтось образив? З якого ти класу? 

Чоловік вийшов із-за столу, і в кабінет заскочила секретарка. 

— Трохиме Івановичу, — схопила вона за сорочку зухвальця, — дозвольте мені відвести його до класного керівника. Буде сьогодні мити посуд в їдальні. 

— Ні, Тамаро, не треба, — заборонив директор. — Зачини, будь ласка, двері за собою. Розберуся сам. 

Власник окулярів відчув, що коїться дещо незвичне. 

Секретарка скорилася, а директор продовжив: 

— Раз прийшов, то, мабуть, у справі. Кажи.