Нічні гості.

Сергійко тихенько намацав довідку під подушкою, і та ніби зігріла його одиноке серце. 

«От якщо не знатиму відповідей на запитання, документ допоможе, — подумав хлопчина. — Головне, не заснути, бо ще проґавлю приїзд голови сільської ради. Треба встати раніше і бігом в інтернат». 

Він уявив собі, як під покровом вранішніх сутінків мчить дорогою до найближчого містка через річку. 

«Велосипед не візьму, дід Микита просив його залишити. І що тих вісім кілометрів для мене — пусте. За годину буду вже в директора, — Сергійко не стримався і позіхнув. — Має взяти». 

Хлопчина знову намацав довідку і мимоволі почав розслаблятися, але опиратися сну не припиняв. 

— Не спати, не спати, — засмикав він бровами. — Не дай Боже проспати й Степанович повезе в Химки. Хи-и-имки… 

Сирота вдруге позіхнув, а його думки сповільнилися. 

Третя ночі міцно вхопилась за важелі влади і найстійкіші були змушені коритися. Тіло юного Сергійка почало відмовляти: ноги перестали слухатися, руки ніби відумерли, а голова прилипла до подушки. 

— Хи-и-имки… — знову позіхання і легкий храп: — Хр-р-ри-мки… 

Далі час від часу мурмотіння крізь дрімоту: 

— Не поїду. Не поїду до чорта на роги… Хр-р-р, у мене є довідка. Чуєте? Не тягніть мене. Не тягніть, дайте спокій! Степановичу, я там згину… 

Враз хлопчина на ліжку заграв зблідлим обличчям, ніби побачив ті самі небажані Химки. 

— Це ж справжній диявол. Згинь нечистий, згинь. 

Сирота поринув у марення і сталося дещо неймовірне: двері кімнатки відчинилися, через поріг переступила мати Сергійка, а за руку її тримав покійний чоловік. 

— Згинь! Згинь, нечистий, — закрутив головою хлопчина та почав неабияк пітніти. 

— Синочку! Синочку, любий, — підступилася жінка до ліжка, — не треба так хвилюватися. 

Вона почала ніжно гладити волосся бідолахи. 

— Сергійку, — злегка пом’яв вушко кровинки усміхнений чоловік, — як же я тебе давно не бачив. Виріс, змужнів. 

— Хр-р-рто це? — вкотре видав легкий храп сирота. — Невже мої рідні? 

Він закидав кімнату закритими очима. 

— Мамо, тату, ви? Але як таке можливо? 

Сергійко ледь не заплакав крізь сон. 

— Мене хочуть відправити в Химки, це в чорта на рогах. Нащо ви мене покинули? Не йдіть більше нікуди. 

— Тихо, тихо, сину, — нахилилася жінка над кровинкою і поцілувала в лоб, — ми нікуди не йдемо, завжди будемо з тобою. Але ти повинен думати про майбутнє. Усе життя попереду, навчайся добре. І пробач мені за все… 

— Матусю, я не ображаюсь. 

Хлопчик почав шукати руками нічну гостю. 

— Тату, — він кинувся мацати долонями покривало, — ти такий, як я тебе востаннє бачив — вусатий і кремезний. Частенько носив мене на плечах. Потім ця незрозуміла хвороба забрала тебе назавжди. Але добре, що повернула. Степанович лусне, коли вас побачить, поїде у свої Химки сам. 

— Відпочивай, сину. Відпочивай, — тепер вже й батько погладив волосся хлопчини. — Маєш завтра відповідальний день. Тримайся хоробро, ніколи не здавайся і нічого не бійся. Таких соколиків ще треба пошукати. Директор неодмінно прийме. 

— А нащо мені той директор? Для чого інтернат? Це ж для сиріт, батьку, а я з родиною. 

Сергійко знову почав мацати штопане покривало, але цього разу нікого не знайшов. 

— Спи, сину, спи. Відпочивай, рідненький, — позадкували з кімнати батьки. — Завтра почнеться нове життя, треба набиратися сил. 

Двері скрипнули, сирота повернувся на бік і міцно заснув.