Тітка Галя.

Сільська рада Маркушів нічим особливим від інших споруд мальовничої місцини не відрізнялася. Одноповерхова хатина під шифером хіба що красувалася розмальованим фасадом у червоні грона гіллястої калини та добротним парканом, чого не кожен селянин міг собі дозволити. 

Минувши невеличкий садочок перед входом до адміністративної будівлі, сирота неохоче переступив поріг. Проте дороги назад не було. Він розумів, що вказівку Степановича треба виконувати. 

— Сергійку, це ти? — раптом наприкінці коридору пролунав зрілий голос секретарки, котру навіть за межами села добре знали, як тітка Галя. — Чого завмер? Іди сюди. Якраз заварила чай і бублики є. 

— Я не хочу в Химки. 

Хлопчина шмигонув носом. 

— Це в чорта на рогах, — згадав він слова діда Микити. 

— Заспокойся, сину, — наче рідна, заговорила жінка. — Химки — це не так вже й погано. Кажуть, там є ставок, лісок і купа дітей. Буде з ким товаришувати. 

— Не хочу ставок, — миттю скривився Сергійко, а сльози покотилися щоками. — У нас тут своя вода, ліси й друзі. Якщо вже інтернат, то за річкою. Ми там з хлопцями часто ганяли. Гарна місцина і поряд, зможу частенько до матері на кладовище ходити. 

— Господи прости! 

Секретарка враз перехрестилася і покрокувала до бідолахи. 

— Яке кладовище, сину? — знову сердечно заговорила вона. — Кілька раз на рік достатньо, бо так і з глузду з’їхати можна. Ходімо пити чай. 

Вона схопила за руку хлопчину і потягнула до себе в кабінет. 

Фарбовані дошки старої підлоги заскрипіли під ногами квапливої двійки, й згодом Сергійко вже сидів навпроти стола з друкарською машинкою та паперами по різні боки. 

— Сину, ти пригощайся бубликами, не соромся, — простягнула тітка Галя хлопчині піалу з обарінками. — Я їх цілу торбу купила. Сьогодні до мене онуки приїдуть, смакуватимуть. Сам розумієш, родина велика. 

У відповідь Сергійко знову скривився, а секретарка второпала, що бовкнула зайве. 

— Ти не переживай, колись і в тебе буде купа дітей та онуків. Ще задовбають, ось побачиш. 

Вона поставила піалу на стіл і взялася наливати чай. 

— Ось зараз посмакуємо липового цвіту. Добре, що насушила торік. Потім надрукую тобі довідку і завтра поїдеш у Химки. Не бійся, тиждень-два і звикнеш. 

Жінка стояла спиною до сироти й не побачила, як той вкотре засльозився. 

— Не хочу в Химки… — ледь вичавив із себе Сергійко. — Тьотю, відправте мене за річку, там хороший інтернат. Обіцяю, я буду гарно вчитися. 

Секретарка обернулася і всілася на стілець біля столу. 

— Сину, — зобразила вона страждальний вираз обличчя та заговорила словами голови сільської ради: — Там з порогу табличку множення запитують. Степанович казав, у довідці написати правду про тебе, щоб потім ніхто не назвав його брехунцем. Бо як дізнаються люди, за один день тобі з мухи слона намалюють. Репутація — понад усе. Йому на вибори іти, конкурентів обганяти. 

Проте Сергійку було не до цього. 

— Я не хочу в Химки, — обтирав він пальцями сльози. — Тьотю, врятуйте мене, бо піду до матері, вхоплюся за хреста, не відірвете. 

— Бог з тобою! — знову перехрестилася секретарка. — Але ж репутація, вибори, голова… Так можна і роботи лишитися. А до біса репутацію! 

Тітка Галя схопилася за папірець. 

— Нікуди той Степанович не дінеться, він уже вчетверте балотується. Окрім нього в Маркушах для такої посади ніхто не годиться. 

Папірець став на місце і секретарка почала гамселити пальцями по літерах: «Тук-тук-тук. Тук-тук-тук…». На майбутньому документі замайоріли чорнильні літери, а кімнату сповнив жіночий голос: 

— Директору інтернату за річкою від голови сільської ради Маркушів довідка. Сергій Васильович Батура, дванадцятирічний сирота, — здібний хлопчина і вправний школяр. 

«Тук-тук-тук…». 

— Оцінки має непогані, двійки — справжня рідкість. Хіба коли втрачає пильність. Хлопчина як хлопчина, добрий і порядний. До старших ставиться з повагою, молодших не ображає. 

Тітка Галя на мить зупинилася, поглянувши на Сергійка, що розцвітав, мов квітка, і тільки полум’яні очі нагадували про щойно накапані сльози. 

— Гвіздочок колективу! 

Секретарка натхненно продовжила гамселити пальцями по літерах. 

— Дружній та поступливий, поганих звичок не має. Просимо, — продовжила вона з абзацу, — прийняти хлопчину до сиротинця на повне державне забезпечення. 

Жінка висмикнула довідку з машинки, вдарила по ній печаткою, розписалася замість голови та повернулася до безмежно щасливого Сергійка. 

— Тримай. 

Вона простягнула документ сироті. 

— І запам’ятай, — раптом зашепотілася тітка Галя, — нікому цю довідку не показуй, окрім директора інтернату. Завтра вранці Степанович має за тобою приїхати, щоб відвести в Химки. Але ти його не чекай. Нічого, що за продане господарство не отримаєш одягу. Іди за річку, як є, і проси директора взяти. Кажуть, він непоганий чоловік. А довідка тобі допоможе.