Степанович.

Сльози знову покотилися щоками одинокого Сергійка, який продовжував ховатися під штопаним покривалом на старому ліжку. Забіяки на вулиці вже давно розчинилися в темряві, а хлопчина так і не заснув. 

«От і добре, що вітчима забрала поліція. Люди казали надовго, — подумав сирота і шмигонув носом. — Звісно, зламав мені ребра та ногу. Понад місяць пролежав у лікарні без пам’яті. Та рани загоїлись, окрім одної. Матір уже не повернеш…». 

Хлопчина тихенько зітхнув, шкодуючи, що так і не побачив кровинки після того, як отримав у школі рокову оцінку. 

Вкрай пригнічена горем жінка не витримала коми єдиного сина і вперше у житті зрозуміла, наскільки сильно вона його любила. 

— Сергійку, мій дорогий соколику, прокинься, дуже прошу. 

Протягом кількох тижнів вона приходила у лікарню, і частенько їй дозволяли лишитися на ніч. 

— Хіба ти мене залишиш саму? — торкалася вона гіпсу хлопчини й боялася зазирнути під його сорочку. 

Сині, як слива, груди відлякували матір, яка щоразу плакала на всю лікарняну палату. 

— Тьотю, заспокойтеся. Так не можна вбиватися. Ви ж себе зі світу зведете, — майже завжди просили жінку інші хворі на ліжках. — Ваш Сергійко обов’язково отямиться. Хіба може бути інакше? 

Вони намагалися підбадьорити страждальницю, однак знедолена матір нікого не слухала. 

— Синочку, прокинься, — вкотре змочила вона сльозами його ніби відмерлі долоні. — І нащо я возила тебе по різних закутках, змушувала пропускати уроки? Змінювали школу за школою, занапастили навчання… Усе б віддала, щоб повернутися назад і виправитись. Не було б тої злощасної двійки. Любий, не лишай мене наодинці. 

Жінка голосила й голосила. 

— Після такого я не житиму з Гривою, він справжній нелюд. Поселюся біля твоєї могили. 

— Стефаніє, заспокойтеся, — стовпилися коло блідої від горя матері лікарі. — Ваш син не помер, це кома. Так, він обов’язково отямиться. Може, вам водички? Заспокійливе? Усе організуємо. 

Медики вже й самі перелякалися, але їхня пропозиція була навідріз відхилена. 

— Не треба мені ваших пігулок, — підвела червоні від сліз очі мати. — Краще я помру зі своїм сином. Поховайте мене разом з ним у труні. 

Емоційний стан розпачливої жінки тоді вкрай збентежив лікарів. Вони, наче справжні мурашки, забігали довкола і таки вмовили на укол. Врешті директор лікарні хотів зробити краще — обмежив відвідини матері рідного сина, але це дало зворотний ефект. Бідолашна наче сказилася і, наковтавшись пігулок, отримала інфаркт. 

— Матір вже не повернеш, — хлопчина знову тихенько зітхнув. 

А в сусідній кімнаті вітер сіпнув дверима. 

— Це ти, бабусю? — подав голос Сергійко. — Заспокойся вже, твої сукні та хустки Грива роздав по селу, виміняв на горілку. Ось такий у тебе син. 

Дивно, але стукіт припинився, а перед очима виник голова сільської ради. 

— Привіт, Сергію, — якось навіть незвично звернувся він до хлопчини. — Бачу, тебе вже привезли з лікарні. Як почуваєшся? 

— Дякую, Степановичу, — хлопчина назвав гостя, як односельці, — уже краще. Нога, правда, болить, а ребра ниють, але це пів біди. Ось матусю не повернути… 

Сергійко скривився і хотів заплакати, однак дід Микита з-за сусідського паркану застеріг: 

— Ти мені це облиш! Сам зостався на хазяйстві, рідних нема — починай дорослішати. От я за війни теж натерпівся вдосталь, батьків узагалі ніколи не знав, та якось видерся з біди. Жінка зараз приготує тобі суп, а потім навчить куховарити. Кажуть, чоловіки — найкращі в цьому. Хоча я ніколи не пробував, — далі він замимрив собі під носа. 

— Добридень! — першим привітався з чоловіком за парканом голова сільської ради. 

— Здоров був, — змахнув рукою у відповідь дід Микита. 

І хотів щось додати, однак Степанович його випередив. 

— На щастя, Сергій дертися сам не буде. Поїде у Химки, навчатиметься в інтернаті. Козу, свиню і що там ще сьогодні в нього куплять. За вторговані гроші придбаємо трохи одягу, щоб не ганьбитися перед людьми. 

Голова сільської ради зміряв хлопчину прискіпливим поглядом і додав: 

— Штани на два розміри більші, а сорочка геть плечі обвисла. Так не має бути. 

— Химки? А це де і навіщо? — аж трохи присів сирота. 

— Яка різниця, Сергію? — примружився голова. 

А дід з-за паркану бовкнув: 

— У чорта на рогах! Отже, поїдеш до сиротинця, — продовжив старий і почухав потилицю. — Що ж, значить, куховарити тебе вчитимуть там. 

Раптом сусід згадав. 

— Зачекай. Будеш їхати, повернеш мені велосипед. У мене з ним купа спогадів. Усе одно в Химки його ніхто не повезе, це в чорта на рогах. 

— Я… Я не хочу до чорта на роги, — затрусив головою Сергійко. — І для чого інтернат? Мені вже дванадцять. 

— Бо неповнолітній, потребуєш опіки, а держава подбає, — раптом строго сказав голова і про всяк випадок попередив: — Заперечень не прийму. До Химок може потрапити кожен, хто залишився без батьків. Там навіть табличку множення не запитують.