Рокова двійка.

Старенький велосипед поскрипував, коли Сергійко неохоче повертався додому зі школи. Насправді він ще досі радів двоколісному подарунку, котрий вже давно припадав пилом у сусідському хліві. Дід Микита влаштував цілу виставу, перш ніж викотив трохи іржавий транспорт надвір. Кволий шкутильга пів години розмахував руками та запевняв, що велосипед ще ого-го. 

— Запам’ятай, малий, — затрусив він тоді вказівним пальцем, — віддаю тобі частинку власного життя. 

Микита погладив руль. 

— Цей залізний кінь пройшов зі мною війну. Побачиш, переживе і тебе.

Потім старий ще багато чого наплів про поїзденьки туди-сюди й назад, але спогади неквапливого Сергійка знову затьмарила неприємна подія у школі. 

— Сідай, двійка! — суворо мовила вчителька математики та додала: — Зошит він забув. Добре, що голову не згубив. Домашнє завдання треба виконувати, інакше доведеться двічі ходити до шостого класу. 

Двійка наче замуляла у щоденнику, а портфель на рулі ніби просився: «Відкрий мене, відкрий. І роби щось, бо вітчим не стримається». 

— Вітчим не стримається, — заворушив губами трохи блідий школяр. 

І звернув з асфальту до лісу. 

— Я не дам себе побити, — надихався він вчинити каверзу. — Зараз же все виправлю. 

Сергійко поклав велосипед на траву і поліз за щоденником. 

— Так, українська мова, історія, географія… 

Хлопчина взявся крадькома гортати сторінки й озиратися, наче вітчим підглядав з-за дуба. 

— Ось і ти, — знайшов червону карлюку. — Як же тебе позбутися?

Він знову озирнувся навкруги й, коли переконався, що за ним ніхто не слідкує, наслинив палець і почав легенько стирати двійку. 

— А непогано виходить, — навіть посміхнувся вже не такий блідий школяр. — Вітчим нічого не запідозрить. 

Хлопчина запхнув назад у портфель щоденник, усівся на залізного коня діда Микити й бадьоро закрутив педалями. Ліворуч замиготіли дерева змішаного лісу, праворуч — молоді кульбабки та барвінок на полі, що стелилося аж до річки. За хвилин десять ощасливлений Сергійко скочив у двір глинобитної хати й сміливо покрокував сходами до веранди. 

— Ага, ти вже приїхав, байстрюк, — угледів пасинка кремезний чоловік трохи за сорок. — Чого такий щасливий? 

Він відчинив двері перед носом хлопчини та дихнув на нього перегаром. Від смороду школяр подався трохи назад і зніяковів. Авжеж, він знав, що Грива вдома. Той не вважав за потрібне шукати роботу і, як господар будинку, волів м’яти боки на дивані, поки його безвідмовна жінка працювала на фермі. Сергійко боявся, коли вітчим заглядав у пляшку. Це майже завжди закінчувалося рукоприкладством і діставалося не тільки йому. 

— То чого такий щасливий? — повторив запитання хмільний Грива. 

— Я… Я не отримував сьогодні двійок. 

— Не отримував? — примружився чоловік. — Щось мені не віриться. 

Він покосився на ціпок для забору води з колодязя. 

— Ні… — уже не так впевнено відповів школяр. 

— Показуй щоденник! — зажадав Грива. 

І сам поліз у портфель. 

— Українська мова, історія, географія, — став він гортати сторінки. — А це що таке? 

Випивака помітив підтерту клітинку навпроти математики. 

— Невже стер оцінку і думав, що я бовдур? 

Чоловік підніс собі до носа грішок хлопчака. 

— Ах ти ж паршивцю! 

Він жбурнув щоденник пасинку в обличчя і, поки Сергійко приходив до тями, схопив ціпок та взявся гамселити ним бідолаху. 

— Ай-ай, дядьку, не бийте! — так і здригнувся подвір’ям відчайдушний крик. — Не бийте, я вас прошу… 

Сергійко влігся клубочком на траві. 

— Я тебе провчу, байстрюче! Знатимеш, як дурити мене, — пихтів перегарним писком Грива. 

— Я нічого не стирав. Не стирав… — застогнав хлопчина, сподіваючись на милосердя. 

— Брешеш! Брешеш, негіднику! 

Злісний нелюд ще сильніше замахав ціпком. 

— Кажи правду, бо вб’ю! 

— Так, дядьку. Так, — захрипів бідолашний. — Ай-ай… Я боявся, що будете бити. 

— Отже, збрехав? — запінився перегарний писок Гриви. — За таке мусиш схопити ще більше! 

Він взявся топтати Сергійка, який уже не мав сили навіть стогнати. 

Тим часом зойки та хмільний крик розповзлися селом, а хтось викликав поліцію. 

— Ти що таке робиш, дурню?! — ввірвався у двір дід Микита. — Облиш хлопця. Заб’єш! 

Він пошкутильгав до Гриви, та злісний погляд випиваки негайно спинив сміливця. Ще б кілька хвилин і невідомо, чим би міг скінчитися день для вже несвідомого школяра. 

— Байстрюк! Байстрюк! Брехливий байстрюк! — на всю околицю волав розгніваний Грива й продовжував витанцьовувати на юному тілі.