На самоті.

— А якщо мене не приймуть? Щось запитають і не відповім? Скажуть, невіглас і довідка не допоможе, — з головою вкрившись штопаним покривалом на старому ліжку, прошепотів дванадцятирічний хлопчина та прислухався до нічних звуків порожньої хати. 

Мащений глиною, старезний будинок не мовчав. Десь ніби посмикував двері пустотливий вітер, а шпарини у вікнах сприяли тому. 

«Привид, — подумав збентежений Сергійко, котрий уже пів години не міг стулити очі. — Мабуть, покійна бабця по скринях рискає та сердиться, що сукні й хустки пороздавали людям. Точно не матуся, вона б не стала лякати мене». 

Самотній хлопчина продовжував ганяти думки, і знову про своє: 

«Як не приймуть, що тоді? Невже доведеться їхати в Химки? Туди беруть усіх. Принаймні так казав голова сільської ради. Не хочу покидати свій край». 

Сергійко здригнувся і йому здалося, що в сусідній кімнаті скрипнула підлога. 

— Мамо, це ти? — показав русявого чуба й кирпатого носа з-під хованки сирота. — Не лякай мене, рідненька. 

Він притис своє худорляве тіло до стіни та скоробився. 

— А може, тато прийшов підтримати? — ледь чутно вимовив хлопчина, — Адже він мене любив, не те що вітчим. І як мені тепер самому? Химки — це в чорта на рогах. Хочу бути поряд із домівкою, або взагалі нікуди не їхати. 

Сергійко подумки спурхнув над будинком й озирнувся довкола. Охоплені зоряним сяйвом Маркуші так і пахтіли садами, трохи лякали лісом під боком та немов хизувалися золотою брижею могутньої річки вздовж села. 

— Я тут виріс і знаю кожен куточок. 

Очі хлопчини зиркнули на кладочку біла грайливих комишів. 

«Скільки ж риби мені довелося зловити. А розсікати хвилю з друзями на човні — саме задоволення». 

— Ех… — кімнатку сповнило ледь чутне зітхання. 

«Чому я зостався сам? Тепер якщо не влаштуюся в інтернат за річкою, заберуть у Химки». 

Сергійко відчув, як щокою покотилася сльоза, та він не наважився зайвий раз поворухнутися, щоб її змахнути. Думка за думкою продовжували заважати хлопчині віддатися сну, а дивні звуки, і не тільки у хаті, бентежили. 

— Ти бовдур-р-р, — десь гаркнула на когось собака. 

Та Сергійко зрозумів її по-своєму.

— Тр-р-ре-ба було вчитися, — не вгавала дворняга. 

А жаби на городі підструнчували: 

— Мав би до школи ква-а-апитися. Ква-а-апитися… 

— А не пр-р-ропускати ур-р-роки, — ніби додала собака. 

«Хіба ж я не квапився? — навіть трохи обурився хлопчина. — Щодня сім кілометрів в один бік. І байдуже, яка погода. Зрідка хто підкине. А матуся мене з вітчимом скільки повсюди возили, усе шукали роботи. У четвертому класі п’яту школу змінив. Та байдуже, за кровинкою був готовий податися хоч на край землі». 

Уже котра сльоза покотилася щокою бідолахи, та цього разу він обтерся подушкою. 

— Якби я міг щось змінити, — голосно схлипнув Сергійко. 

Стіни напівпорожньої кімнати відбили його розпач, а непоказний стіл, два стільчики й стара тумба із дзеркалом підхопили відлуння. На мить сирота забувся, що перебуває в будинку сам, тому продовжив виправдовуватися перед жабами й собакою. 

— Хоча поїздки по закутках мені подобалися. Стільки різних спогадів… Але ж пропускав заняття, місяцями у школу не ходив, ніхто не допомагав наздоганяти програми. Матуся була весь час на роботі, а вітчим, — хлопчина зробив паузу і продовжив: — Той узагалі нас не любив. Покликав з мамою до себе, нашу хату продав, гроші пропив і кожен день нагадував, хто справжній хазяїн обійстя. Й чому це дванадцять років — дитина? Я он скільки всього можу! Не один рік по господарству порався. Шкода, що все довелося продати. Неповнолітній, потребуєш опіки, держава про тебе подбає… От вже причепилися, як реп’яхи. Жаль курей, козу і кабанчика Жору. Не хочу я жодних Химок! 

Сергійко раптом зовсім посмілішав. 

— Завтра подамся за річку і нехай тільки спробують мене до себе не взяти! Я, я… 

— Що ти?! 

Раптом звідкілясь за вікнами почувся хриплуватий голос. 

— Нікчема! От зараз як відлупцюю, дай-но тільки наздожену! — почулося тупотіння дорогою двох хмільних парубків. 

А сирота на ліжку виразно пригадав вкрай неприємний момент зі свого непростого життя.