Епілог

Ранішнє світло ледь пробивалося крізь панорамне вікно у кімнату, де все — від кольору стін до дрібних деталей — дихало спокоєм. Ніяких зайвих прикрас — лише тиша і рівновага у відтінках сірого та білого. Підлога кольору світлого дуба починала сяяти чистотою, а широке ліжко з білим дерев’яним каркасом немов парило у повітрі, не порушуючи сяючу білу гладь простирадла. Тільки на екрані телевізора, що стояв на низькому комоді навпроти ліжка, відбивався логотип.

Велике дзеркало столика для макіяжу дбайливо ловило й розсівало ранкове світло на поверхню, де охайно була розкладена косметика. Усе мало свій порядок, як у ритуалі, який хтось колись проводив із турботою і любов’ю до себе.

Я не прокинувся. Я сплю вже вісім місяців. Цей час я живу — ніби уві сні. Бо в реальному світі так добре не буває. У мене так ніколи не було.

Неохоче я відкрив одне око. Картинка була розмитою, різкість навести не вдавалось. У голові шуміло — знайомі симптоми похмілля. Я намагався розгледіти себе у великому дзеркалі вбудованої шафи, але нічого не вийшло.

— Доброго ранечку, — пролунав ніжний голос, якого я не чув усі ці місяці. — Хоча, схоже, у тебе він не дуже добрий. — Привіт, — сипло відповів я. — Давно не бачились. — Так, дуже давно. Я вже сумую за тобою.

Я помітив, як із протилежного краю ліжка до мене наближається образ дівчини. Я був спокійний. І, мабуть, не здивований. Відкрив обидва ока. Переді мною схилилася вона — та, що обіцяла бути поруч, підтримувати, підняти, коли впаду. Її очі ніби світились зеленкуватим світлом, а пасма волосся знайомо спадали на плечі й груди.

— Ти не проти, якщо я полежу з тобою? — тихо прошепотіла вона. — Звісно, ні. Тим паче, я все одно не встану, щоб зробити тобі каву. — От і добре, — промовила вона, і я відчув, як поруч продавилось ліжко. — То я зараз сплю? Знову? Як тоді? — Так. На жаль… або на щастя. Вирішуй сам. — На жаль, мабуть, таки на щастя. Бо зараз я не відчуваю болю. — Розкажи, що сталось? Ти ж тоді спробував бути щасливим з тією дівчиною... Іриною, здається? — Так. І це був мій найкращий, найрозумніший вчинок у житті, — сумно сказав я. — То чому ти говориш про це з таким смутком? — Добре, що ми спимо, і я можу згадувати це без болю. Ми почали зустрічатись — спершу кілька разів на тиждень, потім щодня. До речі, все було як з тобою.

Все йшло чудово. Я знаходив нових клієнтів для своєї ERP-системи. І через три місяці зробив Ірі пропозицію. Вона погодилась. Той день навіки викарбуваний у моїй пам’яті як найщасливіший.

— Як це мило... — почувся легкий, розтягнутий стогін. — А далі?

— Потім ми вирішили жити разом. Іра орендувала квартиру, тож з її житлом все було просто. А свою, ту ненависну квартиру, я продав. Ми переїхали до Іри в рідне місто — у Вінницю. Там ми купили цю квартиру й зробили ось цей гарний ремонт. До речі, завершили його півтора місяця тому.

— Гарно вийшло. Зі смаком! — Так, і мені теж сподобалось. Не перебивай, будь ласка. У Вінниці я знайшов ще одинадцять нових клієнтів. А Іра влаштувалась на роботу мрії — проєкт-менеджером у хорошій компанії. А у квітні цього року мало відбутися наше весілля. — Мало? — здивовано перепитала вона. — Чому мало? — Бо 24 лютого сталось жахливе. Сусідня країна почала повномасштабну війну проти нас. Того ранку нас розбудили вибухи. Вся країна стала мішенню для ворожих ракет. — Я не вірю в це, — прошепотіла дівчина, притулившись до мене. — Ніхто не вірив. Але це сталось. Новини були тривожними. Ворог дійшов до столиці. Я не витримав. Наполіг, щоб Іра поїхала за кордон. — А ти? Чому не поїхав із нею? — Я не міг. У мене зобов’язання перед клієнтами. Треба завершити справи. Мій помічник поїхав, і без мене багато людей можуть втратити роботу, а деякі бізнеси будуть змушені закритися. — Але чому ти говориш про це у минулому часі? Пройшло ж лише три тижні березня... — Іра хотіла залишитися. Казала, що навіть готова вступити в армію. Сказала, що змінилась. Що війна змінила її. А потім щось пішло не так. Ми посварились. Вперше. І тепер я, можливо, втрачу її назавжди. Та я не хочу прокидатись. — Вона повернеться, я впевнена в цьому. Дай їй час усе обміркувати, — раптово перервала паузу мовчання, яка вже кілька хвилин наповнювала кімнату сумом. — Я буду чекати її, поки живу, та зроблю все, щоб ми були щасливі разом, — відповів я, стиснувши зуби. — Тоді тобі потрібно прокинутися, — тихим, сумним, але впевненим голосом промовила вона. — Так. Але я не знаю як. — Я тобі допоможу. Я ж обіцяла бути поруч, допомогти тобі піднятись після падіння, бути твоєю підтримкою. — І як ти це зробиш? Я досі не знаю навіть твого імені. Не знаю, хто ти і чому я тебе бачу. — Заплющ очі — і дізнаєшся.

Я заплющив очі. Та раптом відчув, як до мене наближається тепло. Ліжко заворушилось, і я відчув, що на мене зверху сідає дівчина, обережно переносячи ногу через мене. Вона була не важка й дуже тепла, що дивно.

— Я — та, яку ти шукаєш все життя. Шукаєш навіть тоді, коли не думаєш про мене. Шукаєш, коли працюєш або відпочиваєш. Шукаєш, коли тобі сумно та одиноко. Ти бачиш мене лише тоді, коли від болю твої думки стихають, і ніщо не заважає тобі зрозуміти найголовніше — я єдине твоє бажання.

Я завмер. Довга пауза. Тепер я зрозумів: мене не хвилює нічого в житті, окрім одного — бути щасливим поруч із коханою. — То ти моя Мрія? — Так. Мене звати Мрія, — відповіла вона ніжним голосом.

Я замислився. Раптом у голові все почало ставати на свої місця. Виходить, що як би я не діяв у житті — доля дає мені саме те, чого я хочу найбільше.

— Готовий? — перервала мої роздуми вона. — Так, — впевнено відповів я. — Ок! — вигукнула вона і схилилась наді мною. — До нескорої зустрічі... — прошепотіла вона, і я відчув тепло її губ на своїх.