Глава 10

Я прокинувся вдома. Тиша. Навколо — знайома порожнеча. Подушки на місці. Ліжко зім’яте лише з одного боку. Небо було похмурим, тому світла в кімнаті було мало, незважаючи на відчинені штори.

— Доброго ранечку, — прошепотів я, звертаючись у простір. — Доброго ранечку. Як справи? — відповів голос, лагідний і водночас далекий, як завжди.

Я заплющив очі. На мить мені здалося, що вона тут. Але ні — тільки голос. — Сумую. Але тримаюсь. У справах усе добре. Я… зустрів дівчину. Її звати Ірина. І... вона чимось схожа на тебе. Ні, не зовні. Вона здається мені давно знайомою. І... мені не хочеться її втрачати. Можливо, мені варто спробувати. По-справжньому. Знову.

Кілька секунд була тиша. А потім голос: — Ти молодець. Я знала, що в тобі вистачить сили. Я пишаюсь тобою. І якщо ти відчуваєш щось справжнє — не бійся. Дозволь собі це. Я завжди буду з тобою — десь у словах, у звичках. Але тепер — твоя черга жити.

Я кивнув сам до себе, хоча ніхто мене не бачив. Потім сів на край ліжка і одягнув футболку зі стільця. У вікні — знайома сцена. Молодий хлопець відкриває дверцята таксі своїй дівчині, допомагає їй сісти, усміхається, щось говорить.

— Схоже, всі так роблять. І нічого в цьому немає поганого, — вголос сказав я і вперше не відчув гіркоти.

Я пішов у душ. Гаряча вода змивала залишки вчорашнього вечора. Побрився. Вийшов з ванної. Приготував каву, додав молока. Випив, стоячи на балконі. Ранок був похмурим, але в душі було світло. Вперше за довгий час.

Я вже збирався йти, коли зупинився біля дверей. «Субота. Офіс Едуарда Петровича — зачинено», — згадав я.

Я не міг залишатись вдома, ці стіни пожирали мене зсередини, тож вирішив поїхати у свій офіс та доробити інтеграцію віддалено. Вже була друга година дня, а телефон досі мовчав. Я згадав про Ірину. Мені було цікаво, чи не переплутала вона день, як я, чи вчасно згадала, що сьогодні вихідний. Але, звісно, то був лише привід подзвонити. Насправді мені хотілось побачити її знову.

Не пройшло й хвилини, як із телефона пролунала знайома мелодія — це був вхідний дзвінок від неї. Я взяв трубку, відчуваючи, як серце забилося швидше. — Привіт, — її голос був дуже спокійний, ніжний, ніби вона тільки прокинулась і зараз ще лежить у ліжку. — Як ти? — Привіт, — відповів я, намагаючись стримати посмішку. — Все добре. А ти? — Вибач, що не відповіла раніше. Сьогодні вихідний, але я заснула з телефоном у руках, — сказала вона з ноткою провини. — Намагалась написати тобі повідомлення з вибаченнями за те, що зіпсувала тобі вечір. — Зіпсувала…!? — протягнув я. — Так, ти дійсно зруйнувала всі мої плани. — Правда? — стурбовано перепитала вона. — Так! Я ж планував справити на тебе враження: повести в ресторан, потім — у нічний клуб, а під ранок нарешті затягнути тебе в парк. Щоб ми могли пройтись по алеях, насолодитись запахами весни, помилуватись квітами… — А я… — вона знітилась, — взяла і одразу повела тебе туди, куди ти і хотів? — Саме так, — усміхнувся я. — То був вечір, про який я не смів і мріяти. — Справді? То тобі… сподобалось? — Так. Все було чудово. Це було навіть краще, ніж я собі уявляв. — Ти чим займаєшся? — Планував працювати, але щось не йде. Може, тому що думки деінде, — зізнався я. — О, це цікаво. А де саме? — її голос звучав грайливо. — Наприклад, про те, що сьогодні вихідний, і можна було б провести його якось особливо, — сказав я, обережно натякаючи. — Особливо? Наприклад? — вона явно грала зі мною. — Ну, наприклад, піти на прогулянку. Або в кіно. Або просто зустрітися і поговорити, — запропонував я, відчуваючи, як збуджуюсь від власної сміливості. — Знаєш, це звучить чудово, — відповіла Ірина. — Але я вже запланована на сьогодні.

Моє серце на мить завмерло. — А, зрозуміло... — пробурмотів я, намагаючись не показати розчарування. — Запланована на зустріч із тобою, — додала вона, і в її голосі пролунав смішок. — Якщо, звісно, ти не проти.

Я не міг стримати посмішку. — Ні, я не проти. Навпаки. Коли і де зустрічаємось? — За годину? Біля того самого парку, де вчора гуляли? — запропонувала вона. — Ідеально, — погодився я. — До зустрічі.

Поклавши трубку, я відчував, як щось тепле розливається всередині. Це було схоже на дитячу радість, коли чекаєш на щось дуже приємне. Я швидко зібрався, перевірив, чи виглядаю досить добре, і вийшов із офісу.

Парк був таким самим, як і вчора: дерева, лавки, тихий шум листя. Але сьогодні він здавався яскравішим, ніж зазвичай. Я чекав біля входу, коли побачив Ірину. Вона йшла повільно, у світлій сукні, яка розвівалася на вітрі. Її каштанове волосся сяяло на сонці, а на обличчі грала легка усмішка. — Привіт, — сказала вона, підійшовши ближче. — Привіт, — відповів я. — Ти виглядаєш... неймовірно. — Дякую, — вона злегка почервоніла. — Ти теж непогано виглядаєш. Особливо для людини, яка планувала працювати у вихідний.

Я розсміявся. — Ну, іноді плани змінюються на краще. — То куди йдемо? — запитала Ірина, киваючи у бік алейки. — Давай просто підемо туди, куди приведе нас дорога, — запропонував я і простягнув руку.

Ми пішли поруч, тримаючись за руки, іноді торкаючись один одного, іноді просто мовчки насолоджуючись моментом. Сонце гріло, а вітер приносив аромати квітів і зеленої трави. Я відчував, як щось змінюється всередині мене. Ніби старе, болюче поступово загоюється, а на його місці з’являється щось нове, світле.

— Знаєш, — раптом сказала Ірина, зупиняючись біля ставка, — я ніколи не думала, що зустріну когось, з ким мені буде так... легко. — Легко? — Так. Без гри, без масок. Просто бути собою, — пояснила вона. — Я теж, — зізнався я. — За останні роки я навчився бути самотнім. Але з тобою... з тобою я відчуваю, що не самотній.

Вона посміхнулася і взяла мене за руку. — Тоді давай обіцятимемо одне одному бути чесними. Без притворства. — Обіцяю, — сказав я, стискаючи її долоню.

Ми стояли так, дивлячись на воду, де відбивалося небо. І в цю мить я зрозумів: що б не сталося далі, цей момент — справжній. І він вартий того, щоб його пам’ятати.