Глава 8

Світло падало неяскраво. Сонце вже було вище, ніж хотілося б. Кінець травня. У ньому було щось втомлене — ніби весна трималась з останніх сил, але літо вже стояло поруч, вдихаючи на повні груди. За вікном — тіні акацій, біля яких усе ще лежав осипаний цвіт.

Я лежав і не рухався. Дивився, як світло повзе стіною. Нічого не відчував. Тільки спогад. Вона знову була поруч у сні. Я говорив до неї — а вона відповідала. Згадав той наш день разом — такий живий, що я мало не повірив, що все це було насправді.

Я підвівся. Пішов на кухню. Тут теж щось змінилось. У холодильнику було молоко. В шафі — кава. Нове мило на краю раковини. Вперше за довгий час — усе на своїх місцях. Я увімкнув чайник, насипав каву в чашку, залив окропом та додав молока. Зробив без цукру, щоб смак був правильний.

У ванній — новий запах. Нове мило, новий шампунь. Нова піна для гоління, яка м’яко лягала на шкіру. Я ретельно поголився. Витерся новим рушником — м’яким, густим, ще трохи пахучим з полиці магазину. Сьогодні я одягнувся по-іншому. Світла нова сорочка. Джинси — ті, що щойно з пакета. Нові білі кросівки без жодної плями. Все купив вчора. Після зустрічі з Іриною. Наче хотів зафіксувати цей день, присвятивши вечір собі.

Я взяв ключі, вийшов із квартири. Зачинив двері та пішов до автівки. Аромат акації вже був слабкий, помітний лише біля самісінького дерева. У машині грала нова пісня — про зеленооку дівчину, яка розпустила коси.

О 9:45 я зайшов у переговорну. Іра вже була на місці. Сиділа спокійно, схилившись над ноутбуком. Почула двері, підняла голову. — Сергію... ну ти й стильний сьогодні. Це що, корпоративна версія Бонда? — Тільки без ліцензії на вбивство, — усміхнувся я. — А ти... Ти виглядаєш так, що хочеться знайти причину тебе в чомусь звинуватити. Наприклад — у магії.

Вона трохи збентежено знизала плечима, але не відвела очей. — Сподіваюсь, не для того, щоб спалити мене на вогнищі, — розсміялась Іра. — Здогадалась, значить сюрпризу вже не вийде зробити, — задумливо та з усмішкою відповів я. — Я просто нарешті виспалася. Помила голову, трохи випрямила волосся. Ну і... макіяж, губи навела олівцем. Хоча, чесно, дуже хотіла, щоб ти помітив, — сказала Іра і підморгнула правим оком. — Помітив. Все. Навіть те, чого, можливо, не було, — сказав я, вже відкриваючи ноутбук. — А як у тебе пройшов вечір? — бадьоро запитала Іра. — Таке враження, ніби прокинувся від довгого та чарівного сну і побачив реальність. Вперше не хотілось просто дожити до завтра, — відповів я. — А мій був — як відпочинок в готелі, — зітхнула Іра, відкриваючи ноутбук. — Не зрозумів, в якому готелі — дво- чи п’ятизірковому? — Я заснула у ванні з рушником на голові, — розсміялась Іра. — Трішки занурилася у мрії, набрала ванну, запалила свічки, вимкнула світло, взяла бокал вина — і не пам’ятаю, як заснула. Прокинулась, коли вже вода стала прохолодною, — сказала Іра тихим, сором’язливим голосом. — Я зрозумів, ти хотіла перетворитись на русалку і проводила обряд, — не витримав я і розсміявся.

У цю мить у двері заглянула Олена з відділу кадрів, тримаючи два стаканчики з кавою. — Доброго ранку. Виглядаєте сьогодні, як з рекламного банера. — Це ми так працюємо, — відповіла Іра. — Сергію, вас реально не впізнати. — Усе завдяки новому рушнику. І милу. — Треба буде теж спробувати, — задумливо відповіла Олена та вийшла за двері.

Ми зробили кілька ковтків і розсміялись, не витримавши її реакції. Та вже за мить повернулись до роботи. — Треба винести фільтр по містах на перший екран, — кинула Іра. — І додати вивід останніх дзвінків на картку клієнта. Щоб оператори не тонули в історії, — додав я.

Саме в цю мить двері відчинились — забіг адмін з відділу техпідтримки. Блідий, змучений. В руках — телефон. — У нас знову впав сервер! Усі клієнти скаржаться, CRM не відкривається, база не відповідає! Я не знаю, що робити!

Іра глянула на мене. — Що саме впало? — спокійно запитав я, навіть не підводячи голови від екрана. — Сервер авторизації не підтягує токени, таймінг логіну збивається, а кеш не скидається. Ми намагались рестартнути — нічого! — панікував айтішник.

Я кивнув. — Добре.

Я вже вводив логін і пароль від хостингу. Відкрив лог, пробігся поглядом. Через хвилину зупинив процес, скинув кеш-сесію вручну, переіндексував частину таблиць. — Перевір, — сказав я, не змінюючи тону.

Айтішник втупився в екран. Потім глянув на мене — з подивом і трохи зніяковіло. — Уже все бачу. Працює. Хостинг нормальний, — розплився в усмішці адмін.

Іра посміхнулась, схилившись до мого плеча. — Ти наче Джон Маклейн у «Міцному горішку». Усі кричать, бігають, а ти просто вирішуєш проблему. — Просто маю доступ. І трохи терпіння, — сказав я, знову повертаючись до свого редактора коду. — У тебе голова працює як штучний інтелект, — кивнула вона. — Це при тому, що ти ще й гарно пахнеш. — У мене новий шампунь. І рушник. Не питай. — Не питай? Добре, тоді краще скажи: ти голодний? — Дуже. — Ходімо в Kaffa. Там краще, ніж у нашому кафетерії, і столик біля вікна до обіду буде вільний. — Із задоволенням, — вигукнув я, закриваючи ноутбук.

Ми йшли по коридору не поспішаючи. Я помітив, що хода Ірини змінилась. Мені було важко підлаштувати кроки під неї. Вона не поспішала. Поки ми не вийшли з будівлі, вона була мовчазною, а я занурився у думки про те, що буде в кав’ярні.

«Раптом я там зустріну ту саму офіціантку з зеленими очима, бо я вже зрозумів, що погано відрізняю сон від реальності. А раптом її побачу тільки я — теж буде ніяково».

Тільки-но ми вийшли за двері, як Іра почала розпитувати мене: — Я по очах бачу, що ти про щось думаєш. Знову про слона згадав? — з посмішкою запитала вона. — Як ти дізналась? У мене на лобі є монітор? — здивовано розсміявся я. — Звісно є, і зараз на ньому синій екран смерті, — продовжила сміятись Іра.

Ми вже дійшли до кав’ярні. Я ввічливо відчинив двері, пропустив Іру перед собою. Столик біля вікна справді був вільний.

«Мабуть, вона часто тут буває, тому знає про столик», — подумав я.