Глава 7

Я прокинувся рано. Сонце тільки-но освітило карниз. Було тихо. І пусто. Але вже без паніки. Просто — ранок.

Зайшов на кухню, подивився на порожню банку з-під кави, знайшов у шафі сорочку, яку давно не носив. Поки застібав ґудзики, дивився на себе у дзеркало. Наче готувався не на роботу, а на зустріч із кимось важливим.

О 9:48 я вже був біля дверей офісу. Пройшов до переговорної. Ірина була вже там. Я зайшов тихо, і вона мене не помітила. Ірина сиділа спокійно, без телефону в руках. Гарне світло з вікна падало на її обличчя, підкреслюючи теплий тон шкіри та каштанові пасма. Очі були прикриті — мабуть, вона щось читала, але це дало мені змогу роздивитись довгі, густі вії. Вони були такими, як мені подобається.

Її погляд зустрів мій. Вона підняла голову та посміхнулась кутиками губ.

— Вітаю, Сергію.

— Доброго ранку. Ви пунктуальна.

— Ви — теж, — посміхнулася вона.

— Отже, працювати будемо злагоджено.

Ми відкрили ноутбуки та почали працювати. — У мене є логіни до адмінки сайту, але доступу до сервера ще немає, — сказав я, підключаючись до VPN. — Зараз дам. Це тестовий обліковий запис, але з повними правами. Тільки, будь ласка, не лякайтесь імені користувача, його придумував Петрович. — Не обіцяю, — посміхнувся я.

— Давайте сюди.

Вона передала мені листочок із логіном root_petro_master і паролем, написаним каліграфічним почерком.

— І серйозно, root? — підняв брову я.

— Ми працюємо з тим, що маємо, — відповіла, не відриваючись від екрана.

Я зайшов у консоль, перевірив підключення, протестував базу. — Вже все бачу, — сказав я. — Працює. Хостинг нормальний. Можна обійтись без кешування на першому етапі. — Чудово, — кивнула Ірина. — Тоді до вечора буде структура, завтра — базова інтеграція.

— Гаразд. Але якщо щось станеться — я пишу у Telegram? — уточнив я.

— Так, — відповіла вона. — Але краще дзвоніть. Мені простіше чути голос, ніж шукати повідомлення.

Я подивився на неї. Спокійна, зосереджена. Її голос — простий, але дивно знайомий. Наче я вже чув його раніше. Десь. Уві сні, можливо. Але це було неможливо. Вона продовжувала щось набирати, а я ще хвилину мовчки спостерігав. Вперше за довгий час було відчуття, що щось змінилось або починається всередині мене.

На годиннику було вже без чверті перша година дня, і я зрозумів, що хочу їсти.

— Вас тут взагалі годують? — жартівливо запитав я.

— Не повірите, але у нас є домовленість з кафетерієм на першому поверсі, і нам оплачують обіди, — з гордістю відповіла Ірина.

— То, може, я запрошу вас на чашечку кави? Як ви на це дивитесь?

— О так, Сергію, ви читаєте мої думки. Час летить непомітно, то я і забула, що зараз якраз обідня перерва починається, — схвильовано відповіла вона. — Це чудово. Тоді ходімо, — сказав я, закриваючи ноутбук.

Ми спустились до кафетерію. Зайняли столик біля вікна.

— Може, перейдемо на «ти»? — обережно запропонував я.

— Так навіть простіше, — усміхнулась вона. — З першого дня у нас і так гарний контакт.

Ми замовили каву і сендвічі. Кілька хвилин мовчки пили. Я спостерігав, як вона тримає чашку, як поправляє пасму волосся. Спокійна, але в ній було щось дуже живе. Справжнє.

— А окрім роботи... є в тебе щось своє? Хобі, життя поза офісом?

— Є. Але не так багато, як хотілося б, — відповіла вона.

— Іноді здається, що живу в режимі «від дедлайну до дедлайну».

— А хочеш інакше? — Дуже. Просто... не завжди є з ким це змінювати. Я живу одна, з котом, друзі постійно зайняті своїм життям, а я не з тих, хто гуляє наодинці. Краще я почитаю книгу під ковдрою у ліжку.

— Класичний випадок, — з усмішкою промовив я.

— А у тебе є кіт або собака?

— На щастя, немає, — видихнув я. — Чому це на щастя? Ти ненавидиш тварин? — здивовано запитала Ірина.

— О ні, тварин я люблю, котів більше ніж собак. Просто не хотілося б мучити бідолашне створіння. Мене постійно немає вдома, я забуваю заходити в супермаркет навіть кави собі купити, тому є ризик, що тваринка просто помре від голоду.

— А я вже подумала, що ти черствий та безсердечний, і тварини для тебе як мурахи для слона, — розсміялась Ірина.

— Слона... дивно, що ти згадала про слонів! — інтригуюче вимовив я.

— Чому ти так кажеш? — роблячи ковток кави, запитала вона.

— Бо мені здалось, що ти не наїлась сендвічем, — сказав я, дивлячись крізь вікно на кав’ярню Kaffa, яка знаходилась на іншому боці вулиці.

У думках промайнули зелені очі, стакан із написом «Найкращому чоловіку в світі», нічна розмова із примарою, «хобот-доги» та найкращий день за останні роки.

— Сергію, з тобою все гаразд? Ти вже три хвилини не ворушишся, — схвильовано запитала Ірина.

— А, так, так, все добре. Прокручував у голові логічну схему об’єднання баз даних. З’явилась нова ідея.

— Ти мене заспокоїв. А то хто зна, може, у тебе серце зупинилось, — розсміялась Ірина. — Так що ти казав про слона?

— Бо слон — символ PHP. А ця мова добре працює з MySQL. Використавши це, я зможу легко поєднати наші бази, — спокійним голосом викладача відповів я.

— То ти кажеш, що не маєш часу навіть на кота. А в тебе взагалі є особисте життя? Жінка, діти?

— О, звісно є. І жінка, і двоє діточок. Але в майбутньому.

— А в минулому? — з цікавістю перепитала Ірина.

— У минулому я нічого не маю, крім болю після падіння. Все життя якось склалось: то вгору, то вниз — до самого дна. Коли починаю стосунки — віддаюсь наповну, мрію, будую, вкладаюсь. А коли вони закінчуються — падаю і ламаю ребра. Тому останнім часом ходжу в надувному рятувальному колі, — сумно і з жартом видавив із себе я.

«Не розумію, як і чому це з мене вирвалось. Але слова вже вилетіли — і назад їх не повернеш. Що вона тепер про мене подумає?»

Ірина сиділа мовчки. Її очі бігали — то на мене, то у вікно. — Вибач, з тобою дуже легко спілкуватись, і я втратила межу. Не слід було переходити на особисте.