Глава 6

Я прокинувся пізно. Сонце вже було високо в небі. Голова важка, думки розсипані. Не пам'ятаю навіть, який сьогодні день.

Я перевернувся на спину, втупившись у стелю. Кілька секунд лежав так, нічого не підозрюючи. А потім тіло напружилось. Тиша. Ненормальна, порожня тиша. Ніякого шелесту. Ніякого дихання поруч. Тільки рівні краплі з крана у ванній, що капали крізь прочинені двері.

Крап... крап... крап...

Я різко сів. Обвів поглядом кімнату. Постіль зім’ята лише з одного боку. Друга подушка — ідеально рівна. Наче її ніхто не торкався.

— Ей?.. — тихо, майже беззвучно прошепотів я. — Ти тут?..

Жодної відповіді.

Я встав, пройшовся квартирою. Ні слідів, ні речей. У ванній — порожньо. На кухні — так само. Все стерлось, як сон. Я глянув на телефон. Жодного нового повідомлення. Жодного пропущеного дзвінка. Жодної записки чи натяку.

Але ж я пам’ятаю вчорашній день. Ми говорили про каву, про фільми, про те, як не хочеться вставати вранці. Ми торкались так, ніби боялись втратити один одного. А я все ще не знаю, як її звати.

Не тому, що забув спитати. А тому, що боявся зруйнувати щось дуже тендітне, наче я зустрів свою мрію життя уві сні.

Вона була як дим від сірника — тепла, жива, але доторкнись різко — і зникне.

Я боявся запитати навіть ім’я. Бо в моєму житті вже були жінки з іменами. Але тільки вона дала відчуття, що мрії реальні, що це реально — зустріти дівчину, якій потрібен я, яка буде ставитись до мене, кохати рівно так, як я кохаю її.

Мене пройняв холод. Той, що з’являється не від вікон, а зсередини. Схоже, я вигадав усе це. Може, знову переплутав бажане з реальністю. Може, я все зіпсував, знову.

Я сів на край ліжка, стискаючи телефон у долоні, мов він міг відповісти. Але на екрані — порожнеча. І в квартирі — теж. Тільки краплі. Крап... крап... крап...

Сидів, дивлячись в одну точку на стіні. В голові промайнуло все життя. Здебільшого невдачі і поразки. Усе, що змінювало моє життя у гірший бік.

— Ось воно, дно, — промовив я крізь зуби.

В душі було порожньо. Здавалось, що від серця залишилась тільки оболонка, і вона дуже боліла. Такого болю я ще ніколи не відчував. Я просидів так до вечора, не встаючи з місця і майже не рухаючись, поки мою увагу не привернув телефон.

На екрані миготіло нове повідомлення. Від невідомого номера.

«Добрий день, Сергію. Це Ірина. Хотіла уточнити, чи зручно буде зустрітись завтра о 10:00 — обговорити початок інтеграції з системою Петровича. Якщо є запитання — наберіть».

Я не відповів одразу. Просто заблокував екран і поклав телефон на підлогу. Вперше за день я згадав про дихання — глибоке, тремтливе. Потім встав, доплентався до ванної, вмив обличчя. У дзеркалі — хтось інший. Сірі очі, розпатлане волосся, порожній погляд. Але я ще живий.

Знову ліг. І як тільки торкнувся подушки — провалився в сон.