Глава 5

Не пам’ятаю, як ми опинились у ліжку. Схоже, вже був ранок. Вона спала, притулившись спиною. Її волосся лежало на моєму плечі, її рука — ще на мені, як знак: «Ти нікуди не підеш».

Я просто лежав. І не думав. Вперше за довгий час — не було чого тримати в собі. Не було страху, що це виявиться сном. Бо вона поруч. Через хвилину вона злегка ворухнулась. Повернулась до мене, ще не відкриваючи очей, і прошепотіла: — Я відчуваю, що ти дивишся на мене. Це добре. — Бо я прокидаюсь у житті, в якому є ти. А не в минулому, в якому тебе не було, — усміхнувся я і торкнувся її щоки. — А я прокинулась вперше без страху.

Вона поклала голову мені на груди. Ми лежали так, в тиші. А потім вона ще ближче пригорнулась. — Давай ще трохи поспимо? Ти ж не проти? — Так, сонечко. Звісно, поспимо, — я обережно повернувся до неї лицем і ніжно обійняв.

— Ми будемо спати так, допоки метеорит не розлучить нас.

Я мовчав, а вона говорила: — Ти стільки разів любив у порожнечу, що вже не вірив, що можеш бути потрібним. Але я не тінь. І я не піду.

Я дивився на неї. Не довіряючи. Не вірячи. А вона сказала: — Я не прийшла тебе лікувати. Я прийшла жити з тобою. У твоїх словах, у душі, в тобі. Не ти один любиш. Не ти один чекав. Тепер я тут. І тепер це — наше.

Сонце вже повзло по підлозі, а ми ще не вставали. Бо в цьому ліжку було все, чого не вистачає в житті.

— У тебе теж немає телевізора, а він би зараз був у нагоді.

— Так, вже років вісім не дивлюсь його. Там одна брехня про якийсь там «мир». Але ідея непогана. Треба буде купити. Просто раніше не було з ким його дивитись.

— Каву купи спочатку! — розсміялась вона. — Що ми будемо пити зараз?

— Підловила. Плюс одне очко тобі, — з ухмилкою відповів я. — Може, ти ще й їсти хочеш? — Хммм... так. Я б зараз з'їла би пів слона. Але з кавою. — Слона, кажеш? У мене десь мають бути макарони, якщо я не помиляюсь. І без хліба. Бо, як ти вже розумієш, ходити по супермаркетах — то не моє, — з посмішкою відповів я. — Так, розумію. Твій внутрішній світ набагато більший, ніж зовнішній! — ще більше розсміялась вона. — Ах так? То гадаєш, що вже все знаєш про мене? — промовив я, запустивши руку під ковдру, щоб добряче її залоскотати.

Дзвінкий сміх почав заливати кімнату, але я не зупинявся. — Думаєш, я наговорив дурниць про себе під алкоголем, і тепер ти знаєш всі мої секрети?

Мої пальці обережно лоскотали її в найвразливіших місцях. Вона продовжувала відбиватись і заливатись сміхом. Раптом, випадково, моя рука натрапила на місце, від якого сміх затих. Вона подивилась на мене дуже ніжно. Кутики її зелених очей, кутики губ зробили непідробний вираз на обличчі. Я палко дивився в глибину її очей, поки наші губи не злились у пристрасному поцілунку, а мої руки почали торкатись зовсім інших місць.

Сонце вже сідало, в кімнаті починались сутінки, коли я прокинувся. — Привіт, сонечко, — ніжним поцілунком пробудив її я. — Вже настав наш час. Вечір. Гадаю, ми маємо сходити кудись поїсти, бо я чую, як твій животик просить слона. — Угу... — відповіла вона, задоволено потягуючись. — Тільки мені потрібно сходити в душ спочатку. У тебе є рушник? — Рушник?.. Ем... рушник, звісно, є, — задумливо відповів я, згадуючи про балкон, де висів мій єдиний рушник. — Це ж тобі, мабуть, і мило буде потрібно? — жартівливо запитав я. — Дивно, що ти запитав, — відповіла вона з ухмилкою. — Розумієш, в цій квартирі є свої традиції, які дуже важко змінити. Але я залюбки посвячу тебе в них. — Звучить заманливо, — з жартівливим захопленням відповіла вона. — Тоді йди у ванну, а я зараз візьму меч і рушник та проведу тобі обряд посвячення, — гордо пожартував я.

Легким рухом вона немов злетіла з ліжка. І мені вперше довелось роздивитись її повністю, не в темряві ночі. Незважаючи на мою футболку, яка була на ній, я побачив струнку фігуру, довгі ноги, гармонійно вигнуті стегна, округлі груди і хвилі каштанового волосся, що спадали на плечі. Вона була чарівна. — Досить витріщатись. Я знаю, що це твоя футболка, але вибач, я беру її у тебе в лізинг, — хіхікнула вона й зникла за дверима ванної кімнати.

Тільки після цього мій мозок увімкнувся й швидко почав шукати варіанти вирішення проблеми з рушником. Він дійсно був один. «Правильно, навіщо мені два рушники», — саркастично підмітив я. Відкривши шафу, я почав нервово переривати речі на полицях. «Що це?.. — ледь не вилаявся я. — Жіночий халат! Чорний. Ти диви, який я неуважний. А гадав, що позбувся всього, що нагадувало про колишню. А хоча... він новий. Мабуть, я його так і не встиг подарувати. Тому й залишив. І розмір — якраз підходящий. Чудово!»

Стрімко я направився у ванну. За шторкою був ледь помітний силует жіночого тіла, і вже шуміла вода. — Ну так що, ти приніс меча та рушника? — прозвучав ігривий голос із-за шторки. — О так. Меч уже напоготові. А замість рушника — маю дещо краще, — трішки захриплим голосом промовив я. — Чудово. Я готова до обряду. Тільки покажи, де в тебе мило лежить. — Мило? Мило тобі не потрібно. Зараз я тобі все розкажу і покажу, — із цими словами я пірнув за шторку.

Вже був тихий, теплий вечір, коли ми вийшли з під’їзду. — Як тобі аромат повітря біля замку самотності? — Я обожнюю ці запахи. Щороку чекаю саме на них, щоб гуляти вночі — до самого світанку. — Ти брешеш мені. Це не твої, а мої улюблені запахи. І це я обожнюю блукати в них до ранку. — Я не брешу, чесно. Я навіть можу довести тобі це просто зараз.

Вона вхопила мене за руку і стрімко повела по алеї. — Зараз покажу тобі найпрекрасніші маршрути й потаємні стежки, — жартівливо промовила вона. — То ми зараз побачимо заборонені околиці замку, які король ніколи не відвідував? — з гордою усмішкою відповів я, непомітно вдруге перенісши замовлене таксі на годину пізніше.

Непомітно минуло дві години. П’янкий аромат акацій закружляв нас у мініпарку. Ми сиділи на лавочці, качались на дитячих гойдалках, цілувались біля велетенського куща троянд, який, за легендою, я колись наказав посадити саме тут. А ще — зайшли на заправку в пошуках слона… але там були тільки «хобот-доги». Головне — там була кава.