Глава 4

Легкий вітерець колихав листя на каштанах біля Kaffa. Аромат квітучих дерев нагадав мені про очі, які вчора так і не знайшов. Я дістав із пачки цигарку, підпалив останнього сірника і прикурив. Глибокий вдих — і густий дим розлився всередині мене, даючи легке почуття сп’яніння.

Крізь велике вікно я роздивлявся відвідувачів, офіціантку, баристу. Але її там не було. Погасивши цигарку, я кинув недопалок в урну.

— Вперед, — мовив я.

У мене було в запасі пів години, а це означало, що настав час нарешті випити кави й з’їсти величезний чизбургер.

Я сів за столик, і до мене одразу підійшла офіціантка.

— Доброго дня, вітаю вас у Kaffa. Чого бажаєте: кава, чай, прохолодні напої? — її голос лунав, мов дзвіночок. Новий, цікавий, інший.

— Вітаю. Мені, будь ласка, великий лате й самий велетенський чизбургер. А ще я хотів би поцікавитися, коли буде зміна дівчини з каштановим волоссям та зеленими очима. Я хотів подякувати їй за вдалу зустріч із клієнтом.

— Вибачте, але в нас не працює такої дівчини. Я працюю тут пів року і ніколи не бачила такої.

— І ви мене вибачте, мабуть, я сплутав кав’ярні.

Але за баром була все та ж брюнетка. А біля неї, на барному стільці, сидів той самий хлопець. Він тишком тримав її за руку, інколи проводячи по ній пальцем. Вона посміхалась і кидала на нього сором’язливі погляди.

— Ось ваше замовлення. Смачного.

— Дякую, — відповів я і накинувся на їжу.

Покінчивши з чизбургером, я вийшов на двір. Дуже хотілося курити, але сірники закінчилися. До зустрічі з Едуардом Петровичем залишалося 7 хвилин, тому я попрямував у бік офісної будівлі, що своєю верхівкою чіпляла небо.

На рецепції мене зустріла секретарка — невисока, струнка дівчина із каштановим волоссям і впевненими рухами. Її очі... Знайомі. Дуже знайомі. Та сама глибина зеленого, той самий погляд. Я мимоволі затримався, спробував упіймати її погляд, але вона лише ввічливо кивнула й сказала:

— Доброго дня. Едуард Петрович чекає на вас. Можете проходити, двері ліворуч.

— Дякую, — відповів я і рушив до кабінету.

Погляд усе ще ковзав за її силуетом.

«Хіба це не вона?..» — майнуло в думці.

Я постукав і зайшов.

— Добрий день, Едуарде Петровичу.

— Вітаю. Сідайте, прошу.

— Після нашої попередньої розмови я підготував коротку аналітику й кілька сценаріїв інтеграції. Думаю, вам буде цікаво. Приніс роздруківки й кейс по вашому сегменту.

Я відкрив теку й розклав матеріали на столі. Його погляд був холодним, уважним, зосередженим.

— Це цікаво. Ви підготувалися. Але я звик не до презентацій, а до результатів. Скільки часу вам потрібно, аби налаштувати тестовий сегмент?

— Один тиждень. Принаймні, щоб показати перші цифри. І ще два — щоб довести модель до оптимального стану.

— Добре. Ваша система виглядає переконливо.

Він уперше ледь помітно усміхнувся.

— Тоді вперед. Запускайте. Я скажу Ірині, нехай підготує доступ.

— Це вона? — вирвалось у мене раніше, ніж я встиг подумати.

— Хто саме?

— Секретарка… Вона дуже схожа на одну знайому.

— Ірина працює зі мною давно. Якщо ви знайомі — світ тісний.

— Мабуть, так.

Я зібрав матеріали й підвівся.

— Дякую за довіру. Не підведу.

— Побачимо, — сказав він спокійно, вже заглибившись у телефон.

У голові крутився тільки один образ — очі Ірини. І відчуття, що я вже їх десь бачив. Давно. Або зовсім недавно.

В коридорі мене чекала Ірина.

— Прошу, пане Сергію, візьміть цю папку, в ній ви знайдете всі необхідні доступи та паролі.

— Дякую, — відповів я, не зводячи погляду з її очей.

— Ви мене збентежили, пане Сергію, — на її обличчі з’явилася посмішка, і вона сором’язливо прикрила її долонями.

Ніколи так не роблю, а зараз я звернув увагу, що на її пальцях немає кілець, а це значить, що вона не заміжня. Ця думка зігріла мою уяву.

— До зустрічі, — промовила Ірина.

— До понеділка, — ніяково видавив із себе я.

Я вийшов із будівлі й попрямував до автівки. От тепер можна святкувати, подумав я. Раптом з’явилася купа вільного часу — і я вирішив не гаїти його. Направився у Deep bar.

Ще на вході я відчув запахи іншого життя. Дим кальянів, перемішаний з ароматами парфумів, наповнював увесь простір. Я сів за барною стійкою.

— Чого бажаєте? — ввічливо запитав бармен.

— Коктейль «Небуття», будь ласка.

Це дуже міцний коктейль з нотками дубової кори, який подають у склянці, прикрашеній сирим грибочком у солоному шоколаді. Звучить цікаво, але на смак — зовсім неїстівний.

У залі грала танцювальна музика, і вже після третього коктейлю я відчув, що готовий іти танцювати під самісінькою колонкою. Ще три — і я змушений був сісти відпочити на дивані. Я забув про все, просто насолоджувався миттю, тримаючи в руці сьомий коктейль.

Раптом на телефон прийшло повідомлення:

«Ти скоро будеш? Я вже сумую за тобою».

В очах двоїлося, я не міг зрозуміти, від кого це повідомлення. Номер був скритий.

«Вже їду додому», — надіслав я у відповідь.

Коли я виходив із таксі, надворі було вже темно. Аромати акації та винограду приємно душили й тішили уяву. Піднявшись у квартиру, я роззувся й просто впав у крісло.

— Я вдома.

У відповідь — тиша.

— Я повернувся з подвійним успіхом. Ти не радієш за мене?

Але тиша наповнювала всі кімнати. Як же я ненавиджу цю квартиру. Ці стіни. Ці меблі. Усе. Раптовий біль стиснув груди, хотілося кричати на все горло. Але я втримався й просто зітхнув:

— Коли це все вже закінчиться…

— Уже закінчилося, — пролунав голос із ліжка, схованого в темряві.

— Мені сказали, що ти шукаєш мене. Давно шукаєш.

Силует дівчини піднявся з ліжка. Вона сіла на край і сказала:

— До речі, ти завжди так робиш? Береш ключі, але не зачиняєш вхідні двері, ніби хтось має бути вдома. Ніби ти не один тут живеш.