Глава 3

Я прокинувся рано. Трохи раніше, ніж потрібно. Без будильника. І не від звуку дощу, а від відчуття.

Сьогодні — день, якого я чекав майже рік.

Сьогодні я буду пожинати плоди своєї праці.

Як колись, у добрі часи, я встав з ліжка одним різким рухом. У квартирі було холодно — треба щось вдягнути. Одяг був складений на стільці біля вікна. Я підійшов, щоб узяти футболку, і побачив крізь забруднене скло машину Василіча.

— Чого це він зранку вже кудись їде? — подумав я вголос.

— Мабуть, вони з жінкою їдуть на дачу, — пролунав голос із кухні.

І справді, з під’їзду вийшла його жінка, і він миттєво вискочив із машини зустрічати її: відкрив дверцята, допоміг сісти й акуратно зачинив.

— Вони, мабуть, років тридцять одружені, а він усе ще джентльмен, як на першому побаченні, — з легким сумом у голосі промовив я.

— Ти такий самий. Хоч би раз дав сісти в машину без твоєї допомоги, — пролунав веселий голос із кухні.

— Можливо, я й справді нудний. Холодний душ із шампунем замість мила мене збадьорить.

Швидко розібравшись із душем, я зрозумів, що тепер найскладніше — одягнути костюм. Але спочатку треба знайти чисту, хоча б схожу на випрасувану, сорочку.

— Треба купити ще кілька нових сорочок, ті, що не треба прасувати після прання.

З кухні пролунав сміх.

— Як добре, що краватка вже зав’язана — економлю пів години часу.

— Не дякуй, — трохи саркастично озвалося у відповідь.

Промені ранкового сонця вже світили на порожню банку з-під кави на столі. Я сумно дістав телефон і створив нагадування: купити каву, молоко, мило і три сорочки.

Ще один ранок без кави.

— Не скучай без мене, я скоро повернусь, — бадьоро вигукнув я.

— Бажаю тобі успіху. Я вірю в тебе. У тебе все вийде, — пролунало у відповідь.

Я взяв рюкзак, ключі й вийшов із квартири.

— Добре, що думки про невимкнену праску не будуть турбувати, — усміхнувся я сам до себе.

Рано-вранці дороги були вільні, і я приїхав до офісу «Солар» на двадцять хвилин раніше. Це був мій знак поваги до Дениса Олександровича.

На рецепції мене зустріла приємна дівчина. Їй могло бути як шістнадцять, так і двадцять шість — складно визначити. Вона була в діловому костюмі бірюзового кольору: спідниця трохи нижче колін, туфлі на підборах у тон, приталений піджак, який ідеально підкреслював її фігуру.

— Вітаю, пане Сергію. Мене звати Олена, я особистий помічник Дениса Олександровича. Він уже чекає на вас. Прошу, ідіть за мною, — промовила вона з чарівною посмішкою.

Її голос здався мені знайомим. Занадто знайомим. Я аж на мить затамував подих. Дорогою до конференц-зали я перебрав у пам’яті всіх знайомих жінок, починаючи з інституту, але так і не згадав, де я її чув.

Олена ввічливо відчинила двері й запросила всередину. У просторій кімнаті за овальним столом сидів Денис Олександрович. Його постава була бездоганною, а погляд — уважним і зосередженим. Він підвівся, аби потиснути мені руку.

— Сергію, радий вас бачити. Ви пунктуальний — це вже мені подобається, — сказав він з ледь помітною усмішкою.

— Дякую, Денисе Олександровичу. Я вважаю, що час — єдиний ресурс, який ми не можемо собі дозволити витрачати марно.

— Чудово сказано. Прошу, сідайте.

Він вказав на крісло навпроти.

— Сергію, дякую, що приїхали. Ваша система мені подобається. Проста, логічна, без зайвого шуму. Я ще раз переглянув усе вчора ввечері — ви переконали мене.

— Я радий це чути. Ми створювали не просто «розумний калькулятор», а інструмент, який працює за вас.

— Мені подобається, що ви не намагаєтесь справити враження. Ви просто говорите по суті. І я довіряю таким людям більше, ніж тим, хто усміхається на кожному слові.

— А я довіряю тим, хто обирає свідомо, а не ведеться на рекламу. Це найкращі партнери.

— Гаразд.

Він підписав договір і передав мені копію.

— Вітаю. Ви офіційно стали частиною процесів «Солар». Сьогодні святкуєте?

— Можливо, ввечері. Але спершу — ще одна зустріч.

— Чудово. Олена введе вас у курс справ, призначить дату старту інтеграції. Вона хоч і руда, але справи веде не гірше за мене.

Ми потисли руки. Він провів мене до дверей, де вже чекала Олена.

— Вітаю, Сергію. Я вперше бачу Дениса Олександровича таким задоволеним, коли він витрачає $25 000. Ви справили враження.

— Дякую, Олено. Він розумний. Якщо бачить не лише $5 000 знижки на те, що принесе $40 000 щомісяця.

Ми непомітно дійшли до виходу, обговорюючи деталі інтеграції. Я давно не почувався таким впевненим.

— Ця зачіска вам дуже пасує. Вона ідеально підкреслює вашу чарівну посмішку, — сказав я впевнено.

— Дякую. Мені дуже приємно, — з усмішкою відповіла Олена.

— До побачення!

— До понеділка, чекаю на вас.

Я вийшов із будівлі й попрямував до автівки. До зустрічі з Едуардом Петровичем лишалося ще дві години, тож я не поспішаючи рушив з місця.

Усередині мене — піднесення. Я відчував запах свободи. Свободи від цілодобової роботи протягом року.

По радіо грала пісня з моєї молодості DJ R-Tem Voiceless — я одразу згадав усі почуття, які переживав, коли почув її вперше, коли ми вдвох з коханою мандрували серпантином кримських доріг, між гір і Чорного моря. Вона тримала мене за руку, а другою рукою я впевнено тримав кермо.

То були чудові часи. Кохання. Хвилювання. Мрії.

Мрії, що так і не здійснилися.