Глава 2

Нарешті я доїхав до місця зустрічі. Звісно, успішні люди призначають зустрічі у Kaffa — бо це вже половина успіху. Я не дуже запізнився, всього на сім хвилин — це навіть знак поваги з мого боку. Едуард Петрович уже зайняв столик у самому кутку кав’ярні та уважно дивився у смартфон.

Я увімкнув посмішку та з щирим натхненням промовив:

— Доброго ранку, Едуарде! Дякую, що дочекались, — сказав я з легкою посмішкою, простягаючи руку.

— Та не питання, — відповів він, встаючи, щоб потиснути мені руку. — Ви знаєте, зазвичай я не люблю кав’ярні для ділових зустрічей, але сьогодні чомусь хотілося вийти з кабінету.

— Це хороша прикмета. Якщо вже тягне змінити простір — значить, ви готові до змін у системі.

Я зробив паузу й дав йому секунду подумати. Він усміхнувся куточком губ.

— Ви як психолог. Ловите на настроях, а потім продаєте рішення.

— Я продаю ясність. Бо це найдефіцитніше, що є в сучасному бізнесі.

Він поклав телефон на стіл, зацікавлено.

— Тож розкажіть. ERP-система, яка, за вашими словами, «замінює сімох». Це звучить або як казка, або як спроба позбутися людей.

— Ні те, ні інше, — відповів я спокійно. — Це про те, щоб перестати платити за помилки.

Я розкрив ноутбук, увімкнув коротку презентацію.

— У вас зараз працює семеро людей, які вносять, погоджують і перевіряють одні й ті самі дані. Деякі — по три рази. Проблема не в них, а в тому, що ви витрачаєте ресурс не на аналіз, а на дублювання. Це як рахувати гроші на калькуляторі, а потім ще звіряти з паперовим блокнотом.

— А у вас?

— У мене система, яка інтегрується з вашим обліком, онлайн-банкінгом, закупівлями, CRM та складом. Вона фіксує зміни в реальному часі, виводить аналітику без Excel і не забуває нічого. Ніколи.

Я зробив ще одну паузу.

— І головне — вона не йде у відпустку, не хворіє і не бере хабарів.

Едуард Петрович тихо засміявся.

— Ви переконливі. Але що з персоналом? Я не люблю звільняти людей.

— І не доведеться. Корисні люди звільняться від рутини, інші — підуть самі.

— Припустимо, я погодився. Сергію, скажіть тоді, будь ласка, скільки це для мене коштуватиме?

— Дивіться, Едуарде, ERP-система буде приносити вам щонайменше $25 000 на місяць. Скорочення зайвого персоналу — приблизно $7 000 на місяць. Тож ви в плюсі на $32 000 мінімум. І моя пропозиція виглядає так...

У цю мить до нас підходить офіціантка і приносить два великі стакани кави. Вона ставить стакан біля мене — і я помічаю напис на ньому: «Найкращому чоловіку в світі».

Я повільно підіймаю голову і дивлюсь на неї.

У голові крутяться думки: чи ми знайомі? Може, я вже заходив у цю кав’ярню? Або вона працювала в іншій? Не можу пригадати. Але зараз світ зупинився — я бачу тільки її. Очі, здається, зелені. Посмішка — дуже щира й тепла. Пасма каштанового волосся прикривають легкий рум’янець на щоці, а кутики губ утворюють ідеальну усмішку.

Кава була гаряча, але я відчув тепло не від стакана. Якась невидима сила, мов магніт, прикувала мій погляд до неї. Я не помітив, як посміхнувся. І, здається, моя посмішка застигла.

— Смачного! — сказала вона, зробивши дивний жест, схожий на рух балерини, коли вони дякують глядачам наприкінці виступу.

Різким рухом вона розвернулась і пішла за стійку.

— Сергію, з вами все гаразд? — ніяково перепитав Едуард Петрович.

— А? Так. Так, усе добре, перепрошую. На чому ми зупинилися?

— Ви хотіли назвати ціну.

— Точно, пригадую. Моя пропозиція дуже вигідна: $15 000 одразу після запуску системи та $2 000 щомісяця за технічну підтримку.

— Це великі гроші, Сергію. Ви розумієте, що мені треба все добре обдумати і прийняти рішення.

— Так, звісно, я все розумію. У такій справі головне — приймати рішення зважено. Добре все обміркувати — так, як це робить Денис Олександрович із компанії «Солар».

— Солар?! Клятий Денисе... Добре. Ірина, моя секретарка, зв’яжеться з вами для узгодження дати початку роботи.

— Відмінно. Буду чекати дзвінка!

Ми потисли руки, і Едуард Петрович швидкою ходою покинув кав’ярню, сів у свій «Мерседес» і поїхав.

— Де вона?

Мій погляд не проводжав клієнта — він уже шукав її очі. Але їх ніде не було. За стійкою стояла висока брюнетка з короткою стрижкою та блакитними очима. Веселий парубок, схоже, студент, розповідав їй щось цікаве, розмахуючи руками — мабуть, показував, як повалив ведмедя на землю і робив переможні фото. Дівчина посміхалась і дивилась на нього так, як не сплутаєш ні з чим.

Схоже, той хлопець вже переміг не тільки ведмедя, а й отримав винагороду.

Здивований, я вийшов із кав’ярні, сів в автівку та рушив в офіс. Треба було підготуватись до завтрашнього дня — одразу двоє клієнтів погодились на мою пропозицію. В один день. Треба було все підготувати.

Теплий вітер злегка колихав листя на деревах біля під’їзду. Слідів ранкового дощу вже не було — вдень пекуче травневе сонце висушило землю. А ввечері спустилась прохолода. Від дерев линув аромат свіжого листя та цвітіння акації.

— Здається, квітне виноград. Я обожнюю цей запах. Акація і виноград — ніби хтось розлив два флакони різних парфумів біля під’їзду.

Неохоче я зайшов у квартиру. Втома давала про себе знати. Я встиг зробити все заплановане.

— Привіт, Сонечко. Я вдома.

Я роззувся і всівся на стілець за кухонним столом.

— Як пройшов твій день?

— Чудово! Просто супер! Уявляєш — Едуард Петрович та Денис Олександрович погодились на мою пропозицію. І завтра я їду підписувати договори з обома — в один день.

— Це чудова новина! У тебе все вийшло! Ти молодець. Я пишаюсь тобою.

— Так... молодець, звісно.

Я підвівся й підійшов до шафи, де зазвичай стояла кава. Відчинив дверцята — і раптом на стіл випали дві пачки доларових купюр, перетягнуті резинкою. Слідом покотилася порожня банка з-під кави.