Глава 1

Дощ ішов цілу ніч. Я чув його, навіть коли спав. А прокинувшись, не відчув змін. Ніби весь світ залишився там, за вікном, мокрий, похмурий, ніби після чогось важливого, що я пропустив. Я не вставав одразу. Дивився, як дрібні краплі течуть по склу, і уявляв, що це не дощ, а чиїсь пальці проводять по моїй спині. Повільно, ніжно. Так, як колись. І все одно я встав. Бо звик. Бо інакше все зсередини завмирає і не дає рухатись.

Подивився у вікно і побачив молоду пару. Вона усміхалась. Він тримав її за плечі, а вона обіймала його за талію, притискаючись ближче до нього. Вони йшли, ніби не помічали дощу, похмурого неба і калюж.

— Треба збиратись, — пролунав тихий, лагідний і трішки заспаний голос.

— Так, вже почав! — бадьоро подумки відповів я.

О десятій у мене зустріч із замовником. Не знаю, як, але мені знову вдалося переконати бізнесмена, що він сліпий і я бачу його проблеми краще за нього, і знаю, як їх вирішити.

Незважаючи на небажання вставати, я все ж встав і пішов до ванної кімнати.

— О боже, невже роки беруть своє… — вирвалось із грудей, коли я побачив себе у дзеркалі.

Почистив зуби і вмився.

— Душ, мені потрібен душ, холодний.

Підходжу до ванни і завмираю.

— Ти мило купив вчора? Я ж тобі писала нагадування! — почулося з кімнати.

— Точно, мило. Не купив. Грець з ним, помиюсь шампунем.

— Рушник, де він? Ах так, я ж знову забув зняти його з сушарки на балконі. Нічого страшного, зате не доведеться прати, дощ все зробить. Добре, що в мене є чудовий халат, скористаюсь ним.

Ранкове світло вже залило кухню, і тепер я чітко бачу порожню банку з-під кави та порожню чашку посеред столу.

— Купи мило, каву і молоко! — почулося з кімнати.

— Так, Сонечко, звісно куплю, але зараз що робити... Цей день стає схожим на справжній понеділок.

Швидко одягаюсь, беру рюкзак із ноутбуком, ключі та вирушаю в новий день.

— Гарного дня тобі, покажи йому, хто тут головний! — пролунало знову з кімнати.

— Обов’язково покажу, він заплатить за все, і за цей жахливий ранок теж! Не скучай без мене.