03. Смарагдове щастя

  1949 рiк

 Iнодi поганi чутки дають бiльше користi, нiж хорошi вiдгуки. Так сталося i з Антонiною. Вона сидiла на валiзах i чекала Гната. Доведеться повертатися до села. 
- Привiт, рiдненька! Справжнi професiонали працюють в наших органах. Максима i його банду лiквiдовано, - захоплено почав рзповiдь Гнат.
- Його убито? 
- Нi, вiн знаходиться пiд слiдством. Але смертна кара йому гарантована.
- Я ж ношу пiд серцем сина Максима i бажаю смертi батьку власної дитини. Як це можливо?
- Не потрiбний дитинi такий батько. Справимося.
 В дверi постукали.
- Заходьте. Вiдчинено, - Тоня запросила незнайомцiв i запропонувала їм сiсти.
- Це ви, Антонiна Смарагдова? Ми бачили ваш виступ
в сорок четвертому, - швидко говорила худенька дiвчина.
- Хор iменi Верьовки шукає солiстку вашого типу, - повiльно грубим голосом продовжувала її гладка подруга.
- Будь ласка, погоджуйтесь. Про Вас ходять легенди. Кажуть, що тiльки через п'ять рокiв пiсля того, як загинув ваш друг, ви дозволили собi нове кохання.
- Ще кажуть, що бандит рiк вас переслiдував. А коли ви погодились з ним зустрiчатись, кожного дня червонi троянди дарував. 
 Гнат з огидою слухав про Максима, а Тоня не перечила. Цiкаво було почути про себе, навiть, плiтки та вигадки.
- Дякую вам, дiвчата. Я погоджуюсь.
- Припини, Тоню. Повертайся в село. Досить тобi спiвати, - бубнiв Гнат. Але Тонiна душа спiвала. Вiдтепер тiльки українською,  лише рiдною мовою буде звучати її пiсня.

                                          ***

 Через пiвроку у Тонi з Раєю народилися хлопчики. Тоня назвала сина Михайлом, а Рая Степаном. Рая була гарною мамою i дружиною. То ж запропонувала Тонi вийти на роботу. Рая справиться з власними дiтками i з Михайликом. Василинцi - старшiй, вже шостий рiк пiшов, середньому Глiбовi чотири роки. Пiдростають помiчники. Та й Микола моторний, як дзига. Агрономом працює в колгоспi, i вдома встигає всю роботу зробити. Кращого чоловiка не знайти. Тоня погодилась. Нехай до року побуде з сестрою. Тим бiльше, що молока в неї не було. А в селi його достатньо, якщо не материнське, то коров'яче або козяче. 
 Дiтки швидко виросли. Сiм'я Миколи поповнювалась. Рая розцвiтала. А  от Тоня не встигала придiляти належної уваги синочку. Вулиця зробила свою непривабливу справу. Михайлик стояв на облiку в мiлiцiї через дрiбнi крадiжки. 

  1969 рiк

 Пiсля армiї Михайло повернувся в хорошiй спортивнiй формi i здавалося, що з гарними намiрами. Шукав роботу водiя. Та чомусь довго шукав. Одного разу, Тоня прийшла додому ранiше. Ще в коридорi почула розмову, вiд якої її серце стало битися гучнiше.
- Михайлiку, ти балякав з мамою? Колi ми одружимося? Може поїдемо до нас у сельо? Будеш працювати шофером в кольгоспi. Я пiду в курятник. Крашанки додому носитиму. Добрi, не такi як в мiстi.
- Та ну. Жити з батьками? Не хочу.
- Татко до тiтки Кляви перейде. Нам хату залiшить. Я балякаля з ним. 
 Тоня вiдчинила дверi до кiмнати i побачила солодку парочку з пляшкою пива. 
- Мамо, привiт. Знайомся - Оксана.
- Привiт. Дуже приємно. Ти з Цапiвки?
- Ви що! Я з Райселя, - вiдповiла ображено дiвчина. Грiла серце мова дитинства, радiла, що обраниця сина проста дiвчина, а не якась кокетка. 
 Та одного весняного дня свiт повернувся до Тонi спиною. Син з майбутньою невiстою обiкрали магазин. Травмована продавчиня померла в лiкарнi. Тоня не вiрила почутому, плакала. Заспокоївшись, шукала зв'язки, адвоката. Тiльки сорому набралась. Через хвилювання сiв голос. Ось-ось лишиться роботи. Та що ж таке? Якась невiдома сила повела до туалетного столика. Вiдкрила скриньку з прикрасами i зрозумiла - її обiкрали. Невже син? 
 На побаченнi у слiдчому iзоляторi не втрималась, запитала про прикраси. Образився. Прохав, щоб бiльше не приходила. Та було не до коштовностей...  Голос так i не повернувся. Працювала костюмером. Добре, що з дитинства навчилася шити. Нова робота важкою не була. 

                                          ***
 Не все, що здається близьким i рiдним, є таким насправдi. Мила Оксана виявилась хитрою i пiдступною. Вдруге Михайло потрапив за грати через бiйку. Застав дружину з коханцем. Низенький Михайло з першого разу нанiс смертельний удар високому чолов'язi, за що отримав вирок. Оксана невдовзi народила донечку. Тоня надiялась, що чужа дитинка, нагуляна. 

   Листопад 1982 року

 Одного осiннього вечора уже самотнiсть, яка здавалося назавжди поселилася в Тонiнiй душi, потривожив дзвiнок. Саме по телевiзору Тоня новину почула - Брежнєва не стало. Тривога серце охопила. Аж пiдскочила з переляку, коли в дверi подзвонили.
- Доброго вечора, Антонiно Василiвно! Онучку вам привела показати, - Оксанi перевалило за тридцять. Вiк i мiсто додали їй впевненостi i привабливостi. 
- Добрий вечiр, - не зразу розiбралась в ситуацiї Антонiна. 
- Гляньте, ваша? - Оксана взяла трирiчну дiвчинку на руки. Пiднесла до бабусi, - точно ваша. Дрiбна, як Мишко. Очi зеленi. У мене карi, i у Петра, якого ваш син... убив, також були карi. Хiба, що волосся моє. У вас русяве, а у мене темне. Залишаю з вами. Замiж виходжу. Чоловiк не хоче з убивцями родичатися.
- Я не проти. Iди до мене, ясне сонечко. Будеш з бабусею жити? -  зрадiла Антонiна.
- Ще. Ледь не забула. Вiзьмiть оцi клятi сережки, - Оксана подала сережки зi смарагдами, - тiльки одягну, лихо стається. Петра ваш син убив, коли я в цих сережках була. Батько помер, коли їх примiряла. Сама нещодавно в аварiю потрапила. Заберiть, не потрiбне менi це добро.
- Для чого ж крала?
- Здуру взяла. До побачення, мoя квiточка. Слухайся бабусю. Незабаром прийду в гостi, - Оксана поцiлувала Настусю i зачинила за собою дверi.