05. Райська яблунька

  1941 рiк

 Вiйна прийшла, не стукаючи в дверi. Гнат, Тоня i Микола подалися добровольцями на фронт. Рая залишилася з мамою. Оленка була настiльки слабкою, що не могла самотужки пiднести ложку чи склянку до вуст. Небезпечно було залишати її одну.
 Низький зрiст Гнатика вперше пiшов йому на користь. Дорослий Гнат був схожим на дитину. Його розподiлили до розвiдувального батальйону. Вже потiм в тилу у ворога кмiтливий Гнат органiзував не одну диверсiю. Зовнiшнiсть хлопчика не викликала пiдозри. Завжди виходив сухим iз води.

 Тоня з Миколкою навчалися на курсах зв'язкiвцiв. Микола в числi перших потрапив на фронт. Але з ним сталося лихо. В липнi йому вiдiрвало ногу. Повернувся додому калiкою. Оленчина хата стала його домiвкою. Вiд батькiв не було жодної звiсточки. Бабуся померла. З Тонею i Гнатом вiн давно побратався. От тiльки Раю не мiг уявити сестрою. Як i ранiше, бачив в нiй майбутню дружину. Але цього не мало статися. Кому вiн тепер потрiбний, iнвалiд одноногий?
 Нiмецькi окупанти швидко просувалися Україною, встановлюючи свої закони i порядки. Нiмцi почували себе, як вдома. Люди боялися фашистiв, ховали вiд них їжу, худобу i птицю. Батьки забороняли донькам з'являтися на вулицi. Одягалися дiвчата в бридкий i драний одяг, щоб не привертати до себе уваги. Новий уряд обiцяв людям гарне майбутнє, особливо тим, чиї сини i доньки добровiльно поїдуть до Нiмеччини. Та не знаходились добровольцi. 

 Непогано жилося полiцаям i їхнiм прибiчникам. Вониi зрадили свiй народ i разом з окупантами будували новий порядок на умитiй слiзьми i кров'ю землi. Тiльки невiглас не розумiє, що зрада найогиднiший вчинок, який може здiйснити людина. А чи може кохання виправдати зраду? Рая втратила голову вiд нiмецького солдата. Ганс приходив до них в гостi. Приносив гостинцi i подарунки. Рая почувалася щасливою. Буряком вуста i щiчки фарбувала. Вiночок плела з тих з квiтiв, що довго тримаються i не в'януь. Косу розплiтала. Коли розпускала кучеряве густе волосся, то в казкову русалку перетворювалася. Вiнок з квiтiв на голiвоньцi короною здавався. Красива пара була б з Раї та Ганса. Тiльки неправильне те кохання i пристрастi вбивчi. Ледь не кожен мешканець Цапiвки мрiяв смерть роспутницi заподiяти. Ганебно кохати того, хто горе на рiдну землю принiс.
 Коли молодь збирали, щоб насильно вивезти до Нiмеччини, Рая захворiла. Вже потiм Микола дiзнався, що то Ганс запропонував Раї прикинутися хворою. Хворих до Нiмеччини не посилали.

                                           ***
 Коли в жовтнi 1943 року, нiмцi готувалися до вiдступу, Ганс наказав Раї, Миколi i Оленцi перейти до льоху. Збрехав, буцiм в їхнiй хатi солдати ночуватимуть. Того ж дня фашисти  пiдпалили село. Рая з Миколою врятувалися, а Оленка не витримала. Померла в тому льосi. Рая плакала за мамою, за втраченим коханням i через те, що нарештi зрозумiла - люди не зможуть простити їй любощi з нiмцем. Ще й чимось отруїлася, хворiла довго. День у день блювала i вiдмовлялася вiд їжi. Микола не знаходив собi мiсця. Готував вiдвари з цiлющих трав. Начебто допомогло. А потiм, коли худесенька Рая почала гладшати, зрозумiв, що вона вагiтна.
 - Раю, я пропоную тобi стати моєю дружиною. Я нiкого крiм тебе нiколи не кохав i не покохаю. Погоджуйся, - очима цуценяти вiн заглядав в її зеленi очi i майже не надiявся почути "так". Рая мовчала.
- Ти можеш повторити долю моїх батькiв. У тебе заберуть дитину, - Рая мовчала.
- Я скажу, що дитина вiд мене, - Рая продовжувала мовчанку.
- Кому я потрiбний одноногий? - викликаючи до себе жалiсть,  Микола намагався розбудити її почуття. Рая вiдчула крапельки тепла i нiжностi до майбутнього чоловiка. 
- Я згодна, - Миколка переможно обiйняв вперту наречену i мiцно її поцiлував.
- А оце cховай, - вiн допомiг коханiй зняти смарагдовi сережки, бо добре пам'ятав, як його благополучний колишнiй свiт зруйнувався пiсля того, як вперше побачив їх на матерi.
 Якщо хтось вважає, що одного кохання достатньо на двох, то глибоко помиляється. Муки нероздiленого почуття Микола носив у собi. Щоб якось загоїти рани серця, вiддавав свою любов рослинам. Ще колись давно вони з Гнатом повстромляли гiлочки верби вздовж берега Вужихи. Верби виросли i стали окрасою села. Минулої осенi перед двором вiн посiяв рядочками насiння сосни. Тоненькi голочки проросли, i, якщо Микола буде добре за ними доглядати, то через рiк-два вони стануть маленькими, а згодом високими ошатними деревами. Пiд райським деревом знайшов паростки молодих яблуньок. Склав до корзини саджанцi i пiшов селом. Де з дозволу, а де й без, садив молоденькi деревця. Вибирав час напередоднi дощiв. Адже не зручно йому на милицях ще й вiдро з водою носити. В майбутньому бачив село в лiсoвих конвалiях, пролiсках, диких тюльпанах. Вiн побудує мiсток через рiчку. Хто з ногами, тому не важко переступити або перестрибнути через те мiсце, де Вужиха вузенька, де шлях до центру села проходить. На милицях рiчку не перестрибнути. Мiст буде з поручнями. Поряд висадить синi i жовтi iриси - тi, що зараз коло лiсового озера цвiтуть...

 Взагалi, у Миколи було двi мрiї. Перша - щоб Рая нарештi покохала його, а друга, щоб замiсть Цапiвки їхнiй крайок називався Райселом, щоб подвiр'я селян тонули в мереживах дерев, щоб запашнi квiти дарували настрiй, щоб люди вiдбудували зруйнованi вiйною будинки i просто радiли життю.
 Пiсля вiйни Микола швидко порядки понаводив. Зробив гарно, як було в його першому будинку, де колись жив з мамою i татом. Пiдстриженi кущi i дерева, море квiтiв дарували настрiй з ранньої весни до пiзньої осенi.