01. Райська яблунька

  Вересень 1932 року

 Миколка сидiв на лавi пiд деревом i милувався садом. Вiн мiг дотягтися до гiлочки з маленькими червоними яблучками. Зiрвав одне, спробував - кислувате. Але з'їв повнiстю з кiсточками, тому що яблуня називалася райською. Одного разу вночi вiн прокинувся вiд того, що мама сварилася з татком. Мама сказала, що Миколка незабаром помре i опиниться в раю. Тодi вiн розплакався, бо злякався. Та сьогоднi йому приснився сон, де вiн розмовляв з райським деревом. Дерево розкрило йому таємницю. Те, що ми бачимо - омана. Насправдi люди - звичайнi дерева. То їм здається, що вони вмiють ходити, бiгати, стрибати. Люди, як i дерева, ростуть вверх i вшир, квiтнуть, дають плоди. Тiльки в тому криється вiдмiннiсть, що у людського дерева листя опадає лише один раз. По закiнченню роду.
- Ти хто? - до Миколки пiдсiла бiлява дiвчинка з густим ластовинням.
- Микола Гурський. А як тебе звати?
- Я Райка, а може Тонька, - дiвчинка зiскочила, побiгла за хату i привела точнiсiнько таку саму сестричку близнючку.
- Була одна, стало двi, - зареготав Миколка, аж сам собi здивувався. Зазвичай вiн не мав звички смiятися чи насмiхатися з людей. Але стримати смiх не вистачило сил. Дiвчата були кумедними. Мали великi груглi голови i кирпатi носи. Тоненькi довгi нiжки здавалося ось-ось зламаються, бо близнючки не стояли на мiсцi. Їхнi ноги, як не тупцювали, так чухали одна одну. Засмагла шкiра була пошкрябана i поплямована червоними цяточками - слiдами вiд укусiв комарiв. У Миколки шкiра була чиста i свiтла, але ноги не вмiли ходити. Та мав гарну вдачу. На всiх вистачить.
- Тоню, пiди курям води налiй. Я з хльопцем посиджу. Миколька, розкажи про мiсто.
- Про мiсто? Давай я тобi про дерево розкажу, - нестерпно хотiлося комусь про сон дивний розповiсти. Мамi почав розказувати, вона сказала, що не личить хлопчику сни переповiдати. Татка вiн майже не бачить. Бабусi - не  цiкаво, а оця дiвчинка його вислухає i буде здивована.
- Про дерево? Давай.
- Дерево буває видиме i невидиме. Стовбур, гiлки, листя, веснянi квiтки i осiннi плоди - то видиме. Корiння - це те, чим дерево тримається за життя. Корiння не видно. Воно пiд землею.
- Що ж тут цiкавого? Це в своєму мiстi розповiдай. В Цапiвцi всi про це знають. Взимку в печi топимо дровами. Дрова - це порубане дерево, його гiльки i  стовбур.
- Я ще не все сказав. Ось послухай. Виявляється, люди - тi самi дерева, тiльки їм про це не вiдомо. Коли дитина народжується - вона брунечка. Росте i виростає в гiлочку. От ти зараз гiлочка. 
 Рая подивилась на яблуню, гiлки якої розхитувались в рiзнi боки вiд вiтру, i посмiхнулась. Дiйсно, зараз вона тут, а вже через мить в iншому мiсцi. Вiтру не треба. Вiтер в нiй самiй. 
- Стовбур - батьки, - продовжував Миколка. A корiння - нашi дiди i бабусi. 
- Тi, що померли?
- Не обов'язково. Але найголовнiше iнше. Ми всi дерева. Всi люди дерева, але вони про це не здогадуються. Людям здається, що вони перемiщаються, але нaсправдi вони знаходяться в своєму деревi. 
- Це ти напевне вигадав, тому що не можеш ходити? Моя мама допоможе. Я чуля, як вона балякала, що ти мусиш ходити.
- Ти просто дурне дiвчисько! - Миколка похнюпився, але швидко заспокоївся. Вiн звик, що його не розумiють, що немає друзiв. Кому цiкаво з ним дружити, сидячи десь в тiньочку?
- Краще я тобi одну таємницю розкрию, - серйозним тоном сказала Райка.
- Давай.
Дiвчинка побiгла за хату i принесла велике бiле яблуко.
- Пригощайся - подала йому соковитий плiд. Миколка вiдкусив шматочок, потiм другий, так i доїв до кiнця. Огризок викинув подалi.
- А тепер оце, - Райка зiрвала маленьке червоне яблучко, що висiло над головою. Миколка скривився, i вже вдруге з'їв кислятину.
- Що далi?
- Нiчого такого. Перше яблюко - Антонiвка. Назвалi iменем моєї сестри Антонiни, а друге - те вiд якого кривишся, моїм iменем. Райське яблюко.
 Миколка посмiхнувся, та потiм не мiг втримати реготу. Смiявся так голосно, що сусiдський собака гавкав, а пiвень в дворi почав кудахкати, потiм кукурiкати. Ображена Райка побiгла до хати. Її мiсце зайняла сестричка близнючка. Сидiла мовчки, а як набридло, почала тихенько мугикати якусь пiсню. Миколка заслухався. При Тонi не мiг вимовити слова. Отак i сидiли, поки не вийшла мама. 
 Такою син ще не бачив матiр. Вона свiтилася якимсь незбагненним сяйвом. Можливо стовбур його дерева вже загоюється? Про те, що стовбур Миколчиного дерева пошкоджено, вiн нiколи нiкому не скаже. Соромно. Соромно гнити зсередини. Хоч в цьому немає його провини.