02. Цапиха

 - Явилася? Догралася? Знала я, що цим скiнчиться, -  сердито зустрiла сестру з племiнницею мiсцева знахарка. Та глянувши в сумнi очi Оленки, заспокоїлась i прониклася долею нещасної дiвчини.
- Як же я можу допомогти? Ми ж однiєї кровi, - бiдкалась Василина.
- Що? Вже добрi люди звiстку принесли? Ти ж нiчого не знаєш, - обурилась Вустя. Нiколи не вiрила в надприроднi здiбностi сестри. Вважала брехухою. Василина молодша вiд неї. Завжди вигадувала рiзнi нicенiтностi. Було бiжить до матерi з проханням їжачку чи пташцi якiй допомогти. Прислухалась мати до малої, йшла за нею до лiсу, знаходила їжака. Спускалась до тiєї ями, де страждало звiрятко i рятувала його. Бувало, що даремно шукали. Мати багато уваги придiляла Василинi. Любила її найбiльше.
- Хлопчика пiд серцем носиш. На Спаса народжуватимеш, - продовжувала знахарка.
- З чого ти взяла, що Оленка вагiтна? Рум'яна i гладка. Не вагiтна вона. Перший раз то в неї було, - заперечувала Вустя, - з розумом щось не гаразд. Допоможи їй глузд повернути. Весь час мовчить. Вiдмовляється вiд  їжi. Очi в туманi. Навiть в грозу, якби батько на руках до хати не занiс, cидiла б посеред двору каменюкою. Бик накинувся на неї. А вона, наче не бачить його, i їй, здається, що й не болить. Глянь, якi синцi залишилися, - Вустя вказала на фiолетовi плями, що розповзлися по обличчю, шиї, руках. Оленка не поворухнулась, пустим поглядом дивилася не зрозумiло куди. 
- Як же допомогти тобi, дитинко? - бiдкалася Василина. 
 Надворi темнiло. Зiйшов мiсяць. Поряд з ним на травневому небi з'явилася вечiрня зоря. В сусiдньому садку заливався спiвом соловей. Пiд грушею йому вторив цвiркун, не потрапляючи в такт пiснi. Легкий вiтерець колихав повiтря i змiшував запах шляхетного бузку з нiжним ароматом конвалiї.
- Неначе бабуся десь поряд, - сказала Вустя.
- I ти чуєш? - здивувалась Василина.
- Сварить мене бабуся, як колись у дитинствi. Сварить через сережки. Так я ж їх повернула... Ой! - Вустя замовкла, щось пригадавши. Гнiтючу тишу порушив смiх сича - нахабний i нестерпний.
- Iди геть! Не тобi тут лiтати, не тобi панувати. Сiль тобi їcти, а воду не пити. Хай смiються з того, хто мiй двiр обходе, - пробубнiла Василина. Сич ще раз гикнув i полетiв до iншого мiсця.
- Чому Iвана життя полишила? 
- Не я, то бик скажений його до смертi забив.
- Бик в жiночiй облудi?
- Звiдки тобi вiдомо? - затремтiли слова, що виходили з Вустi. Якесь слово так i не вийшло, а яке застрягло в порожнинi рота i заважало їй говорити, дихати, жити.  
- Знаю, та й усе. Скiльки разiв мати говорила, облиш свої ревнощi, Вусте. Не приведуть вони до добра. От i сталося. Тебе любив Iван... А Оленцi паскудець дитину зробив. Можливо, та дитинка її врятує... Не маю поки що гадки, як нашiй лебiдоньцi розум повернути.
 Не запрошувала  Василина родичок до хати. Чекала пiдсказки вiд ночi, старої грушi, сил небесних. Та мовчало все, бо не знало, як допомогти сердешнiй дiвчинi. Вже й зорi на небi по cвоїх мiсцях розмiстилися. Мiсяць за хату сховався. Пiдсказок не було.
- Менi бабуся тiльки що сказала, що я маю тобi сережку вiддати, - раптом сказала Вустя.
- Моя сережка у тебе? Для чого тобi одна сережка? Не знала, не сподiвалася, що вона у тебе. Чому вкрала? Батьки тобi гарне придане дали. Землю в спадок залишили. Менi ж лише сережки мама подарувала.
- Тобi хату лишили.
- Так я ж батькiв наших доглядала... Як добре, що бабуся на пiдсказку вказала. Дякую, бабусю рiдненька. Знаю, тепер буде все добре. Iди додому, Вусте. Оленка поки що тут залишиться. Вранцi повернеш вкрадене. Моя смарагдова сережка вже й не чекала на пару.

 Iншим разом Вустя б почала кепкувати з сестри. Смiялася б з того, що роботяща i вродлива Василина так i не знайшла свою пару. А зараз треба язика прикусити. Потрiбно тримати себе в руках.    
 Не родичалися сестри. Майже не зустрiчалися. Не могла змиритися Вустя з тим, що мати Василинi бiльше уваги придiляла. 

 Пiсля вiдвiдин батькiвської хати, Вустя iншою ставала. Неначе очi їй розкривалися. Iнакше дивилась на звичнi речi. Ось i зараз, легше стало на душi - здалося, що з бабусею поспiлкувалася. Дитинство пригадала. Для чого ту сережку брала? Вкрадене повернути легко, а Iванка вже не воскресити... Що на неї тодi найшло? Собою не володiла. А йому ж болiло...
 Iванко був невисокого зросту. Як дитина. Очi нiжнi - синi в кучерявих вiях. Брови стрiлами влучали Вустi прямо в серце та ховалися пiд чуб вороний. Затишно i тепло було з ним. Хоч i молодший набагато, хоч i наймит простий, а щастям обдарував її на все життя. Нiколи вже так не буде. До минулого нема вороття. Як побачила, що Оленку цiлує - сказилася. Дякувати Богу, що на доньцi не зiрвалася - i таке могло статися. Добре, що чоловiк в полi був... Якби знав правду, нiколи б не простив.