01. Цапиха

  Травень 1917 року

 - Ой, мамо! Припинiть... Не треба, мамо. Вiн хороший. То я в усьому винна, - волала Оленка.
- Ось тобi, куций песе! Ось тобi негiднику! - з кожним "ось" пoважна панi наносила черговий удар рiзкою по худорлявому тiлу юнака, який лежав на пiдлозi в пoзi ще ненародженої дитини. Парубок втратив свiдомiсть. Йому вже не болiло. Але несамовита жiнка продовжувала тортури.
- Мамо, що ви робите? Мамо, я кохаю його. Мамо, зупиніться. Люди! Допоможiть! - зойки, крики і благання чув увесь куток. Але ніхто з сусідів не наважувався не те що допомогти, навiть, висунути носа зi своєї домiвки. Боялися Вустю Цапиху. Не те що зустрiти, не бажано було її iм'я вголос вимовляти. Лихо трапиться. Град городину виб'є, або блискавка в стрiху влучить.
  Навiть пiсля жовтневої революцiї, коли подiлили цапiвськi землi мiж селянами, сусiди продовжували обминати хату Вустi, намагаючись не зустрiчатися з чорноокою на однiй дорозi. Про те, що вона забила до смертi свого коханця здогадувались, але мовчали. Знали, що навiть думка про куркульку вiщує недобре. 
  Цапиха дивувала молодiстю та жвавiстю. В її жилах текла не тiльки козацька, а i турецька кров. Бабуся турчанка - трофей, який дiд здобув на вiйнi в далекому 1878 роцi. Справжнє iм'я бабусi Дайра, а називали Дариною або Ясиркою. Тодi всiх полонянок, яких брали козаки в дружини, називали ясирками. Бабуся погано говорила українською, сумувала за далекою батькiвщиною, з чоловiком майже не розмовляла. Для них з Левком Рябозадом не потрiбна була звичайна мова. Розумiли одне одного без слiв. Навiть на вiдстанi. А з боку здавалося, якщо мовчать, то не спiлкуються. Все життя бабуся любила свого чоловiка. В такого красеня, як Левко, неможливо було не закохатися. Блиском очей своїх нахабних та жартами козацькими парубок зводив дiвчат з розуму. Воїном був неперевершеним. Мав здатнiсть вгадувати намiри ворогiв. Та за почестями не гнався. Не подобалось йому бути в центрi уваги. Рябозадом звали Левка не через ластовиння, як хтось мiг подумати, а через шрами. Ще на початку вiйни з турками спину пiдставив ворогам. Отримав опiки i поранення. Ледве вижив. 
  З вiком Левко втратив гарний норов. Де подiлися його жарти i доброзичливе ставлення до людей. Болiли рани, слабкiсть сковувала тiло. Вiд постiйного болю чоловiк став жорстоким i ненависним. Тяжко було його дружинi. Доньки зараннi замiж повискакували - подалi вiд напастi такої. А Левко до старостi докоряв Даринi, що та сина не народила. Незадовго до смертi у снах жiнчин брат почав йому являтися. Стане ото, й дивиться на Левка. Вiд погляду дитячого моторошно робилося. Руки тремтiли. Тiло каменем ставало. Слово мовити не мiг. Хотiв кричати, рота вiдкривав, а голос не виходив зсередини. Левко хлопчика зарубав, коли Дарину у туркiв силою забирав. Нiколи не згадував ту смерть. Мав звичку забувати погане, та й вiйна виправдовує вбивство. А як зовсiм занедужав, став приходити жiнчин брат навiть вдень. Почали вчуватися прокльони старої турчанки. Хоч i на чужiй мовi, та все одно були зрозумiлi тi слова: не матиме Левко продовження роду. Ще бiльше сердився дiд, бо знав, що через скажену стару та дiтовбивство Дарина не народила йому сина. 
  Доньки i онучки Левка вирiзнялися помiж мiсцевих жiнок не тiльки красою, а й умiнням. В руках у них усе горiло. Кращих господарок треба пошукати. То й не дивно, що Вустю в дружини вибрав Василь - нащадок козацького старшини Цапа. Того самого Григорiя Цапа, що морок на ворогiв напускав, а сам в подобi звiра з'являвся. Найчастiше цапом  ввижався. Яка шкода з бородатого? Втрачали пильнiсть вороги. А козакам цього тiльки й треба.