Глава 8. Світ пустелі

Марина стояла серед нескінченного простору золотавого піску. Сонце висіло над горизонтом, обпікаючи її шкіру, а вітер кружляв пісок, утворюючи хмари пилу.

— Немає нікого і нічого, — пробурмотіла вона, намагаючись зрозуміти, куди йти.

Вона рушила вперед, орієнтуючись за сонцем. Її ноги тонули в піску, а горло пересихало. Через деякий час на горизонті з'явилася тінь — щось схоже на руїни старої споруди.

Коли вона наблизилася, то зрозуміла, що це залишки величезного міста, похованого під піском. Марина знайшла вхід до однієї зі споруд — напівзруйнованої башти. Всередині було прохолодніше, і вона відчула тимчасове полегшення.

На стіні башти вона побачила знайомі символи — такі ж, як на сережці. Вони вели її сходами вниз, у підземний зал. Там, у центрі кімнати, стояв моноліт, на якому світилися нові символи.

Раптом вона почула голоси.

— Знову цей проклятий портал… Не може бути, щоб хтось вижив, — сказав один.

— Але енергія активується. Хтось уже тут, — відповів інший.

Марина зрозуміла, що її переслідують. Вона сховалася за камінь і побачила двох чоловіків у темних мантіях. Вони тримали пристрої, що світилися блакитним світлом.

— Ми повинні закрити цей світ. Він більше не підлягає очищенню, — сказав один із них.

Марина витримала момент, коли вони пішли, і кинулася до моноліту. Торкнувшись його, вона знову активувала сережку. Символи засвітилися, і перед нею з’явився черговий портал.

Не зволікаючи, вона пройшла крізь нього.