Глава 7. Світ зеленого спокою

Світ був напрочуд спокійним. Яскраве сонце, звуки птахів і легкий вітер створювали ілюзію раю. Але Марина знала, що це тільки маска.

Вона пішла вперед, намагаючись знайти хоч якісь підказки. Незабаром вона натрапила на невеличке поселення. Люди були схожі на звичайних селян, але їхній одяг і мова вказували на те, що вони відрізняються від мешканців її світу.

— Подорожня, ти прийшла через портал? — запитала старша жінка із сивим волоссям.

— Так… А звідки ви знаєте про портали?

— Усі, хто тут, знають. Це наш проклятий світ, пов’язаний із іншими. І ти принесла з собою ключ, чи не так? — жінка вказала на сережку в руках Марини.

— Якщо я тут небажана, я можу піти…

— Ні. Ти мусиш знайти наступний портал. Але поспішай: чужинці вже шукають тебе, — сказала вона.

Марина вирушила далі, розуміючи, що кожен світ стане новим випробуванням.

Марина йшла через поселення, оглядаючи його мешканців. Усі вони були спокійними, але дивно мовчазними. Вона помітила, що їхній погляд ніби проходив крізь неї, ніби вони не хотіли бачити чужинців у своєму світі.

Стара жінка, з якою вона щойно розмовляла, повела її до центру села. Там, під великим деревом, стояв камінь, вкритий різьбленими знаками, що сяяли тим самим синім світлом.

— Це те, що ти шукаєш, — сказала жінка, вказуючи на камінь. — Але ти маєш знати: кожен світ захищається від тих, хто його порушує.

— Що це означає? — запитала Марина.

— Ти тут — чужа. І навіть якщо ми приймаємо тебе, сам світ може відкинути.

Марина відчула, як земля під її ногами почала тремтіти. Вдалині вона почула звук, що нагадував гуркіт грому. Небо, яке досі було ясним, почало темніти.

— Що відбувається? — вигукнула Марина.

— Світ відчуває, що ти не звідси. Якщо ти не підеш, буря знищить усе, — відповіла жінка.

Марина зрозуміла, що їй треба діяти швидко. Вона наблизилася до каменя і торкнулася його. Символи засвітилися яскравіше, а перед нею знову з’явився портал.

— Йди, поки не пізно! — вигукнула стара.

Але в цей момент із темряви, що охоплювала небо, вирвалася гігантська тінь. Вона наближалася до Марини, і її рухи були схожі на сповільнений танець, але кожен крок цієї істоти змушував землю здригатися.

Марина не вагалася. Вона ступила у портал, але, проходячи крізь нього, відчула, як щось хапає її за руку. Відчуття було схоже на льодяний холод. Вона вдарила по цьому "чомусь" і, вирвавшись, упала на інший бік порталу.

Коли вона відкрила очі, то побачила пустельний пейзаж перед собою. Це був новий світ, але вже з іншими випробуваннями.

— Одне я зрозуміла, — сказала вона сама собі. — Кожен світ має свою ціну.

Вона піднялася і рушила вперед, сповнена рішучості дізнатися правду.