Глава 1. Злочин у галереї

У просторій залі мистецької галереї "Артема", наповненій тихим шарудінням кроків і перешіптуванням відвідувачів, звуки раптово обірвалися. Тіло Аліси Журової, молодої художниці, лежало посеред кімнати, освітлене холодним світлом прожектора. Криваві плями на білосніжному килимі створювали зловісну картину, яку не затьмарили б навіть найбільш моторошні експонати виставки.

Поліцейські обережно розчищали приміщення, опитуючи очевидців. Інспектор Данило Ткач, який прибув першим, стояв у центрі зали, пильно вдивляючись у щось біля руки жертви. Маленька срібляста сережка – здавалося, звичайна прикраса, але щось у її блискітках привертало увагу.

— Що скажеш, Левченко? — кинув він до молодшого експерта, який нахилився над тілом.

— Жодних явних слідів боротьби. Але це… незвично, — Левченко вказав на сережку. — Вона залишена спеціально.

— Як так?

— Її розташування... ніби хтось хотів, щоб ми її побачили.

Ткач нахмурився. Він не був із тих, хто вірив у "сценарії" на місцях злочину, але щось у цій справі вже з самого початку відчувалося неправильним.

Марина Кравцова сиділа у своєму офісі з чашкою холодної кави, розглядаючи стару газетну вирізку. У ній йшлося про зникнення її сестри, Ірини, три роки тому. Ще одне "незакрите" діло, яке роками гризло її зсередини.

Дзвінок перервав її думки. Вона взяла слухавку й почула схвильований голос:

— Марина, це Олена… Ти чула, що сталося з Алісою?

Олена була давньою подругою, і, як виявилося, жертва, Аліса Журова, була її молодшою сестрою.

— Ні, я нічого не чула. Що трапилося?

— Її… вбили. У галереї. Поліція каже, що це було щось дивне, але вони нічого не пояснюють. Марино, я знаю, це не твій профіль, але ти можеш подивитися? Ти ж детектив, у тебе є зв’язки…

Марина ненавиділа братися за справи, пов’язані з убивствами. Вона знала, що такі розслідування завжди витягували на поверхню найгірше – і в людях, і в ній самій. Але голос Олени був настільки сповнений відчаю, що вона не змогла відмовити.

— Гаразд, я поїду до галереї, — відповіла вона, відкладаючи газету.

Коли Марина прибула до галереї, зала була порожньою. Лише кілька слідчих і Ткач залишалися на місці події.

— Ви хто? — недружелюбно запитав Ткач, помітивши її.

— Марина Кравцова, приватний детектив. Звернулися друзі жертви, — сказала вона, показуючи своє посвідчення. — Не хвилюйтеся, я не збираюся вам заважати.

Ткач пильно подивився на неї, потім кивнув.

— Тоді дивіться, але не торкайтеся нічого.

Марина наблизилася до місця, де лежало тіло. Пляма крові на килимі вже нагадувала застиглу калюжу, а сережка блищала в холодному світлі.

— Це що, вбивця залишив подарунок? — запитала вона у Ткача.

— Хотів би я знати. На ній немає жодних відбитків. Ніяких слідів. Але коли ми намагалися її підняти, один із наших людей відчув сильний головний біль, а потім просто втратив свідомість.

Марина подивилася на сережку уважніше. Щось у ній було неправильно. Її ніби вабила ця річ, і водночас – насторожувала.

— Ви її перевіряли на… не знаю, радіацію чи щось подібне?

— Ще ні. Очікуємо експертів завтра.

— А якщо дозволите, я зроблю свої запитання, — сказала Марина, але її рука зупинилася, коли вона відчула ледь помітний пульс, що ніби йшов від прикраси.

— Що за…?

— Я ж казав, не торкайтеся! — вигукнув Ткач, але Марина вже відсмикнула руку.

Її голова закрутилася, і на мить їй здалося, що навколишній світ змінився: кольори стали тьмянішими, звуки – приглушеними. Але через секунду все повернулося до нормального.

— Це не просто прикраса, — прошепотіла вона, дивлячись на Ткача.

— Ти знаєш щось, чого не знаю я?

— Ще ні. Але дайте мені трохи часу, і я з’ясую.