Розділ 17

Сонце стояло низько, обпалюючи долину золотим світлом. Повітря було важке, розпечене — навколо тяглися потріскані кам’яні схили й порослі кущами тераси. Повітря напружено гуділо: воно, здавалося, чекало.

Шестеро героїв стояли довкола невеликого кам’яного вівтаря, де зберігалася остання частина артефакту — дивна, гладка сфера, мовби виточена з напівживого кристалу. Вона ніби пульсувала, реагуючи на присутність інших уламків, що вже лежали зібрані в центрі круга.

— Ну, що… цей момент настав, — прошепотіла Ребека.

Астель простягнув руку до сфери. Тільки він міг це зробити — Як ніяк, Артефакт небесної Ваяланди, безпечніше збирати людині з Атрибутом неба. ТАК?.... (Якби ж!) Його пальці торкнулись кристалу —

— ГРЮУУМ!

Світ вибухнув.

Стовп світла зірвався в небо, рвонувши з серця долини величезною хвилею сили. Земля затремтіла. Камені повідлітали вбік, повітря розпеченим молотом штовхнуло всіх навсібіч. Усе наповнилось осліплюючим сяйвом і гуркотом, що здавалося, розірве небо.

Кілька секунд — і все стихло.

Герої лежали в пилюці, обпалені вітром і енергією. У вухах гуло. Хтось кашляв, хтось ще не міг звестися.

— АСТЕЛЬ! — вигукнула Амілія, повзучи до нього.

— Я… я цілісний, — відповів той, важко піднімаючись. — Усі живі?

— Як не дивно — так, — прохрипів Торін, обтрушуючи з волосся попіл і іскри. — І, схоже… ми це зробили.

У центрі вибуху, зависнувши над землею, висів артефакт — вже зібраний, цілісний. Вогняно-світлова сфера з візерунками, що обертались самі по собі. Вона гуділа глибоким, магічним звуком, схожим на хор старих дзвонів.

— Артефакт у нас, — видихнув Клід, спершись на коліно. — Його лишилось зарядити ядрами.

Астель підняв голову. Його очі світилися відблисками артефакту.

— Ми на порозі великого. І попереду… найнебезпечніше.

— Але ми пройшли найгірше, — сказав Ніліан. — Ми зібрали його. Ми витримали.

— Ми — це зробили, — підсумувала Амілія, піднімаючись поруч із ними.

Вдалині, десь на обрії, здіймалися хмари. Але поки — тиша. Поки — перемога.

Герої, ще трохи захекані, поволі підіймалися з пилу, хитаючись, наче після бурі. Один за одним вони ставали довкола артефакту, що досі світливо тлів над землею, ніби сам час визнавав його значення.

Амілія стерла з чола попіл, Торін поправив свій лук, а Ніліан перевірив, чи не тріснув амулет при перенапруженні магії. Ребека присіла, але не від втоми — а щоб краще роздивитись блискуче плетиво символів на артефакті.

Клід озирнувся на всіх і з тим самим саркастичним тоном мовив:

— Ну, ви ще сильно не радійте… Із п’ятнадцяти ядер у нас тільки дев’ять. Ще кортіти і кортіти.

Ребека пирснула сміхом, не стримавшись:

— Не псуй атмосферу, — пробулькотіла вона, все ще всміхаючись.

На мить настала тиша. І в цій тиші, крізь пил, сонце, рани й напругу — прозвучало те, що мало прозвучати:

— АРТЕФАКТ У НАС! — вигукнули вони в унісон, мов поєднані однією душею.

Гул пішов долиною, мов би й сама земля почула це.

Полегшення. Єдність. Перемога — нехай і проміжна. Та все ж — перемога.

Кінець. (Ко-ета веки)