Розділ 4. Космічний напарник

Я дозволила собі спуститися на цю грішну землю лише через кілька годин польоту. Коли замок зник з поля зору, а скажений натовп із села, повз яке ми пролітали, втратив наш слід після парочки змін курсу. На жаль, але так, ніч була місячною-зоряною-ясною, а скафандр мого симпатичного супутника надто добре відбивав світло, тому не помітити нас у нічному небі міг, хіба що сліпий, та й то не факт. В результаті покружлявши трохи округою, ми дісталися густого лісу, над яким трохи політали, перш ніж побачили мальовничу галявину, де й вирішили розбити табір. Якщо нас тут ніхто, звичайно, не помітить і не побіжить знову з вилами та смолоскипами.

—  Ну що, давай тепер знайомитись? —  Запропонувала я, притуливши вірну швабру до стрункої вишеньки на краю галявини.

—  Певно, не завадить, —  нарешті подав голос мій супутник… і від цього голосу я буквально слиною вдавилася! Приємний, оксамитовий, з легкою хрипотою… Трясця, цей хлопець надто гарячий! Закладаюсь, от точно під цим скафандром треноване тіло. Та й навряд чи в космос когось пустили б, не довівши спочатку в спортзалі до фізичної досконалості, на яку будь-яка дівчина почне облизуватися.

—  Тоді буду першою. Віка, відьма зі світу без магії, дев'ятнадцять земних років, колишня студентка юрфаку, люблю малювати і котиків. Незаміжня, хлопця віднедавна немає, —  додала я, подумавши приблизно дві третини секунди.

—  Лайт Старнайт, двадцять два, найкращий випускник Другої Міжзоряної академії, віднедавна працював пілотом космічного винищувача класу «Спалах» при космічному флоті. «Макрос». Неодружений... До речі, а останнє навіщо озвучувати? —  стрепенувшись, поцікавився хлопець.

—  Та так, просто до слова, —  ніяково захихотіла я, накручуючи на палець пасмо рудого волосся. От чорт, ну чому якщо мені подобається якийсь хлопець, я вічно починаю поводитися якось дурнувато? —  А в моєму світі, до речі, немає всіх цих космічних флотів, зіркових винищувачів та іншого.

—  Тобто, ти з якогось відсталого світу на кшталт цього? —  трохи зневажливо поморщив ніс Лайт, і мені ось цей пихатий вираз обличчя якось не дуже сподобався.

—  Ні, звичайно, —  обурено буркнула я, трохи надувшись. —  У нас люди далі Місяця не літали. Зате зондами аж до Плутона дісталися, ними ж таких відпадних фоточок Юпітера наробили! А ще у нас у кожного в кишені є прилад, що дає доступ до всіх знань людства... який ми, щоправда, використовуємо в основному для того, щоб дивитися різну крінжатіну в тіктоку та постити в соцмережі селфачки.

—  Зрозуміло. Отже, світ трохи менш відсталий, ніж цей, —  закотив очі хлопець.

—  Може тоді розкажеш, як тебе, такого технологічно розвиненого, занесло у цей відсталий світ, ще й на відстале багаття відсталої черні? —  в'їдливо поцікавилася я, чомусь здогадуючись, що в мене прямо зараз стрімко зростають шанси перестати дурнувато поводитися.

—  Неприємний і вкрай прикрий збіг обставин, —  кинув Лайт, спустивши з плечей рюкзак, щоб поставити його поруч із собою на зелену траву. — Моєму батькові, впливовому міністру Федерації, раптово спала на думку чудова ідея: влаштувати мені політичний шлюб із дочкою однієї корисної людини. От я і погодився втекти на пригоди до іншого світу. Тільки от той пройдисвіт, який назвався чарівником, якось забув згадати, що в цьому світі навіть електрочайник не винайшли, а якщо ти там підійдеш до дитини, що поранилася, щоб збризнути їй розбите коліно загоювальним спреєм, тебе схоплять і кинуть у підземелля. А за кілька годин прив'яжуть до стовпа і підпалять!

—  Тобто, нічого розумнішого, ніж світити високими технологіями в середньовічному світі, наш високорозвинений пілот зорельота не вигадав.

—  Та які це високі технології? Примітивна дурня, якій вже чорна діра знає скільки! Хто ж знав, що навіть такої дурні в цьому світі ще не винайшли?

—  Ну що тут скажеш... Молодець, що хоча б не вмикав перед ними якісь голографічні карти.

—  Я вмикав, —  неохоче зізнався Лайт. —  Саме після цього вони й вирішили, що дрова в багатті мають бути просочені горючими оліями.

—  Геніально, Люку Скайвокере, —  пирснула я.

—  Мене, хоча б, хлопець не кидав, —  він несподівано задер носа.

—  Гей, а звідки ти дізнався, що він мене покинув? —  гикнула я. —  Думки читати вмієш?

—  А треба? —  хмикнув він, подивившись на мене знизу вгору... і тільки в цей момент я звернула увагу на те, що Лайт взагалі-то був нижчий за мене! Не набагато, приблизно на півголови. Тим не менш, він справді виявився нижчим! —  Те, що хлопця в тебе «віднедавна немає» не з твоєї ініціативи, у тебе на лобі написано. Так само, як і те, що «колишньою» студенткою юрфаку ти теж стала з подачки скоріше керівництво ВНЗ, ніж за власним бажанням.

—  Цікаво, це всі коротуни такі злюки? —  примружившись, прошипіла я.

—  Хто тобі взагалі сказав, що я коротун?! —  Закричав хлопець, буквально вибухнувши, наче кримський міст. —  За стандартами мого світу мій зріст вважається дуже високим!

—  Може я б тобі навіть і повірила... Тільки те, як у тебе пригоріло, виглядало ще красномовніше, ніж твоє читання з мого лоба про хлопця і універ, —  проказала я, твердо і навіть нахабно дивлячись у його очі. Прекрасні блакитні очі, в які, на жаль, щиро хотілося плюнути!

Тим часом мій новоспечений супутник насупився немов кулька, в яку ткни чимось гострим —  відразу лусне на всю околицю. І можливо, я б зараз продовжила розважатись, давлячи на його очевидний комплекс зросту… Та тільки минулі два дні виявилися надто насиченими. Тому махнувши рукою, просто пробурчала: