Розділ 3. Наречена проти!

Я не раз мрійливо зітхала, чи то в книжках, чи у фільмах спостерігаючи за тим, як героїня приміряла казкову сукню, готуючись до весілля з якимось прекрасним принцом. У ті хвилини мені навіть на думку не могло спасти, ніби одного разу мене саму, під час примірки весільної сукні перед одруженням з сином королівської сім'ї... буде так жорстоко косорилити!

Ні-ні, сама сукня була не такою вже страшною, як я спочатку уявляла. Навіть, можна сказати, симпатичною. Ба більше, здається, навіть чистою! Принаймні, плям від поту пахвами я не знайшла, тож одягала її без явного остраху.

І все ж, дивлячись на себе в цій сукні, я розуміла, що це максимально не моє. На додачу, сама навіть не знаю чому, але моє павуче… тьху ти, відьомське чуття від цієї сукні було не в захваті, раз за разом вимагаючи якнайшвидше її із себе зняти і покласти якнайдалі.

Ну хоч останнього довго чекати не довелося —  швидко заколовши шпильками ті місця, які треба буде підшити, кравчиня допомогла мені обережно роздягнутися, після чого я одягла вже звичні мені довгу чорну спідницю та корсаж. На жаль, більш-менш зручний одяг, отриманий у спадок від чарівника, в мене поки що не відбирали. Так-так, сама б я надала перевагу більш практичним штанам. Ось тільки примарно здогадувалася, що одягни я їх —  на вогнищі мене тут спалять ще швидше, ніж дізнаються, що я ще й відьма.

—  Ох, вам так пасує сукня леді Аксіньї! —  тим часом млосно зітхнула кравчиня, взявшись махати ниткою та голкою.

—  Леді Аксінья —  це мати принца Кондратія? —  несміливо припустила я.

—  Ні, що ви, —  тепло захихотіла жінка, блиснувши побитою карієсом посмішкою. —  Це його покійна старша сестра.

—  Покійна? —  гикнула я.

—  Померла, отруївшись чимось сім років тому, —  пояснила кравчиня, ніби не помічаючи вселенського опрутніння на моєму обличчі. А потім мрійливо додала: —  Як вона чарівно виглядала в цій сукні на своєму похороні...

—  Чекайте, її що, прямо ОСЬ В ЦІЙ сукні ховали?! —  заволала я, притулившись до стіни.

—  Ну так, —  кивнула тітка. —  Зняли з неї саме вчора, після візиту Мудреця, який повідомив, що Провидіння наречену принцові знайшло. Щойно саме висохло після прання, а то забруднилося трошки. Але в нашої прачки хороший сімейний рецепт мила, всі-всі плямочки від трупика он як відіпрало!

—  Скажіть... а якого ху... чому мене зібралися вести під вінець в сукні, знятій із покійниці? —  нервово поцікавилася я, відчуваючи, як десь на спині активно ворушиться волосся.

—  То це давня традиція, щоб її дух ваш шлюб і ваших діток оберігав, чи ви не знали? —  пробелькотіла кравчиня з виразом обличчя юної вівці з кавказького пасовища, яка навними оченятами дивиться на кадирівця, що біжить їй назустріч. —  У кожного чоловіка в сім'ї є кілька незаміжніх сестер і неодружених братів шлюбного віку, які пішли з життя до його весілля, і яких ховають у весільному вбранні. Ну і коли настає час одружуватися, чоловік надягає найкраще вбрання свого батька, яке той передає йому у спадок, а дівчина —  весільну сукню спочилої сестри нареченого. Адже правда чудова традиція? —  Знову мрійливо зітхнула тітка.

—  Не те слово чудова, —  пропищала я, відчуваючи непереборне бажання прямо зараз побігти до лазні. Де забитися в куточок і нервово гиготіти, обіймаючи найбільший шматок мила, який знайду… і сподіваючись, що його зробили не з жиру померлих від чуми.

—  Ось мене ніхто заміж і не взяв був, —  сумно зітхнула кравчиня. —  Тож не пізнала я того щастя, яке на тебе чекає!

Насилу утримавшись від того, щоб запропонувати їй помінятися зі мною, я тихенько звалила з її майстерні... та зачинивши двері, згадала про свій «супровід», який тут непорушно стояв.

—  Настав час обіду з його високістю, —  повідомив лицар. —  Йдіть за нами.

Немов побоюючись, що я кудись втечу дорогою (не дарма, до речі), мене знову взяли під руки, потягнувши до банкетної зали. Де у світлі свічок, що закоптили стіни та стелю, за великим дубовим столом сидів ВІН, моя доля. І…

Я справді чесно і щиро хотіла залишатися оптимісткою, тому сподівалася до останнього. Навіть коли мене підвели ближче —  зберігала в собі маленький вогник віри, що принц ось прямо зараз візьме і зайде в залу, підійде до мене, стане на коліно, поцілує ручку і все таке інше. А ось цей стрьомний, брудний, жирний кабан з носом картоплиною, неголеною пикою, кривими-гнилими зубами і масним волоссям встане та піде у своїх справах. Конюшні там чистити, чи свиней пасти.

Але коли лакей представив його як того самого Кондратія Забухєрова, остання частинка мене, яка все ще зберігала віру в диво, стражденно закотила очі і випустила собі кулю в скроню.

—  Ну, прівєт, нєвєстушка, —  промовив принц, чавкаючи масними губами, які активно брали участь у процесі пожирання засмаженої баранячої ноги. Жир з якої, до речі, рясно стікав його підборіддям, добре просочуючи густу чорну бороду, стікаючи по желеподібній шиї і капаючи на одяг.

Насилу поборовши в собі бажання спробувати втекти в паніці прямо зараз, я натягнуто посміхнулася, сіла на запропоноване місце за столом навпроти нареченого і двома пальцями взяла курячу ніжку. Тільки ось змусити себе відкусити від неї хоч шматочок не вийшло. І не тільки через видовище, що розвернулося перед моїми очима під назвою «прекрасний, мати його, принц»! Але й, здебільшого, через сморід, що від цього зразка прекрасності линув.