Розділ 2. Прекрасного принца замовляли?

Я завжди вважала себе оптимісткою. І навіть коли мене замкнули у вежі старого замку, яким гуляли протяги, намагалася знайти плюси. Тому зараз вирішила радіти з того, що мене принаймні погодували. Та ще й м'ясом… м'ясом жорсткуватим, пересмаженим, і схоже просто присоленим без жодних приправок-маринадиків. Але все одно м'ясом! Оскільки я оптимістка, то за замовчанням вирішила вважати його яловичиною, не замислюючись про всі можливі варіанти тварин, яким воно могло б належати за фактом.

Забивши на правило «Не їсти після шостої» так, ніби колись взагалі його дотримувалася, я гарненько набила черево, облаштувалася зручніше на незручному ліжку з колючим солом'яним матрацом і спробувала заснути. Чому, на жаль, заважали протяги, матюкливі крики варти з двору і повсюдний сморід, до якого ніяк не вдавалося звикнути. Ну і ще, звичайно ж, нерви з приводу мого нібито майбутнього весілля!

Що цікаво, пригадавши договір, який ми тоді укладали з чарівником, я справді невиразно відкопала там якийсь пункт про принца, якого я, як потраплянка, мала отримати. І тоді навіть раділа такій «вигідній» умові —  ну яка ж дівчина, яку щойно саме покинув хлопець-козел, про прекрасних принців не мріє? Тільки от поглядаючи на весь місцевий антураж, я зловила себе на думці, що перспектива зустріти завтра свою долю лякає мене приблизно так само, як і теорія про те, що Джа-Джа Бінкс насправді — найсильніший ситх, що смикав за ниточки всю трилогію-приквел.

Втім, може, мої побоювання даремні, і насправді все виявиться не так погано, як здалося на перший погляд?

Усіма силами намагаючись бути чортовою оптимісткою до кінця, я спробувала розслабитися і заснути, уявляючи ті самі рожеві мрії «кожної дівчинки» у найкращих традиціях Попелюшки. Де принц виявляється просто ідеальним бубочкою, який зачаровує з першого погляду і веде в повне кохання та щастя красиве життя, дозволяючи дорогою до цього життя показати середній палець усьому білому світлу. Тільки ось…

Коли мені нарешті вдалося абияк заснути, сновидіння про казкову весільну церемонію в палаці а ля Версаль з нареченим, що нагадував чорненького з «Щоденників вампіра», тривали недовго. Красиві декорації миттєво зникли, змінившись на темний похмурий ліс, що продувався вітрами, та грозовою ніччю. Наречений то й поготів обернувся на великий мідний казан, навколо якого, поряд зі мною, стояли дві дивні жінки, одягнені в чорне. З балахонами, довгими чорними нігтями, макіяжем у дусі Мерліна Менсона і обвішані найрізноманітнішими брязкальцями. Серед яких були однакові кулони у вигляді пентаклі, що звисали з тонких шийок.

—  Ми чекаємо на тебе, сестро! —  одночасно промовили вони, різко подивившись на мене.

Тієї ж миті я відчула легкий укол трохи нижче ключиць…

І прокинулася.

За вікном було вже світло, гомін у дворі посилився в кілька разів, приплюсувавши до себе безліч голосів, крики свійських тварин і найрізноманітніші стуки та грюки.

Лише через кілька секунд я зрозуміла, що моя рука притиснута до грудей... і відчуває медальйон, якого раніше точно не було. Насупившись, я підчепила його пальцями, підносячи до очей, і побачила металевий кулон у вигляді пентаклі.

Цікаво-цікаво. З огляду на все, що відбувається, можна навіть не сумніватися, що побачений цієї ночі сон був незвичайним, і на мене справді чекає якийсь місцевий готичний гурток. Інша річ, чи варто мені їхні очікування виправдовувати, чи краще не треба?

Втім, для початку потрібно хоча б вирішити щось зі своїм майбутнім заміжжям, а там вже розберемося по ходу справи!

Після ночі сну на колючому матраці з сіна я —  дівчина, яка звикла спати на сучасному ортопедичному ліжечку в обіймах з плюшевим ведмедиком —  почувала себе, м'яко кажучи, так, ніби по мені сміттєвоз проїхався, а зверху ще й промарширував духовий оркестр. Тому вирішила хоча б розім'ятись і зробити легку зарядку. Вона, до речі, трохи допомогла і я відчула себе краще. Не настільки, щоб аж зрадіти, але спина і шия боліти перестали —  на тому вже спасибі.

Саме коли я, закінчивши, сіла назад на ліжко, до кімнати зайшла худенька прищава служниця, яка принесла мені сніданок у вигляді якоїсь каші з пересмаженим м'ясом. Подумки мріючи про яєчню або мюслі, я подякувала дівчині і добре наїлася, чудово розуміючи: невідомо, коли і як я наступного разу до їжі дістануся, і взагалі, чи не здасться мені цей сніданок, після тієї їжі, найбільшим досягненням кулінарної майстерності.

А ще дуже хотілося в душі… але щось мені підказувало: забагато я хочу. Втім, може якщо встановлю дружні стосунки з майбутньою родиною, мені ввечері підженуть слуг, які нанесуть відрами гарячої води у ванну? Було б непогано.

І ось на цій самій ноті, сповненій віри у все найкраще, за мною прийшов конвой з трьох лицарів. Які, притримуючи за руки, повели мене коридорами замку до добротних дверей, за якими виявилась тронна зала.

Щоправда, особисто я, надивившись «Бріджертонів», назвати ЦЕ тронною залою не ризикнула б. Скоріше вже хлівом — он і солома скрізь валялася, та й пахне тут відповідно. Коли ж мене підвели до жирного мужика з прикрашеною сифілісом пикою, що сидів на великому дубовому троні, я до останнього думала, що це ну хто завгодно, тільки не король!

На жаль, надії згоріли швидше за кацапський склад БК, в який прилетіла Storm Shadow.

—  На коліна перед його величністю, Єлєсєєм Забухєровим Третім! —  пролунав гучний голос за моєю спиною. І, на щастя, я в цей момент опанувала себе достатньо, щоб просто стати на коліно, коли мене штовхнули в спину алебардою, замість того, щоб почати голосно матюкатись, і одразу ж побачити карколомні краєвиди, з якими моя відрубана голова полетіла б на підлогу.