Вона швендяла з малявками додому. Кучугури, чалапанка, ба-бах на дупу, регіт та знову чалап-чалап вперед. Дорогу прокладала саме вона. Малі перебирали мештами слідом, лижнею. Про щось йшла мова. Щось не дочулось. Розворот. Рука вдовбалася в залізні санчата, що тягнув на спині старший малявка. АААА! Середній палець вцілив в каркас санчат. АААА!
«Рухати – рухається, болить - значить, є!»
Голос прорвався на зовні. Малявки злякались: голос верещав шаленістю кудись в нікуди.
Тіло скрутилось. Коліна опинились на землі. Дітиська збоку мамкали чи ще щось там агукали. Вуха не чули. Середній пелець вспухав. Рукавичка знялась. Палець в мить був занурений аж до самих вух в кучугур снігу. Рухався. Пекельний холод спинив жар болю. Середній палець випхався. Згодом вдруге й втретє занурювався в глибину. Туди-сюди знову й вкотре.
Больовий шок згас. Встала з колін. Пішла. Малявки мовчки слідом. Середній палець занурився разом з рештою побратимів в рукавичку. Другу руку оголили. Вона мала передати енергію зцілення опухлому середньому. Передала.
Ото середній палець…
Набрякати надумав. «Не тим місцем ти думаєш!» - промовила до нього та зареготала від неоднозначності історії…