Розділ 37 : Контакт нульвого роду

Найперше, що гостро, фізично відчув Дмитро, коли його захисна сфера остаточно розпалася — це було зовсім не відчуття тріумфу чи полегшення. Це був лютий, пронизливий Холод.

Але це був не той мертвий, стерильний, космічний і штучний холод Архіву Волкова, який проникав глибоко під шкіру, абсолютно не торкаючись нервових закінчень. І це точно був не той вологий, липкий, гнильний холод печер Саду Кісток. Це був справжнісінький, живий, дикий, земний і нещадний антарктичний вітер. Він з оглушливим виттям увірвався в розбиті панорамні вікна напівзруйнованого тронного залу Вежі, жорстоко несучи із собою густу, колючу снігову крупу. Ця крижана крупа була гострою, як дрібно побите скло. Вона безжально сікла їхні втомлені обличчя, миттєво танула на гарячій, запаленій шкірі, стікаючи вниз брудними струмками, змішуючись із людським потом і запеченою чорною кров’ю Аномалії.

Дмитро здригнувся і глибоко, на повні груди вдихнув. Повітря тут, на великій висоті, було розрідженим, крижаним, сухим і дуже приємно, гостро пахло природним озоном. Його легені, які за п'ять років звикли виключно до затхлого, переробленого повітря підземель і спорів, буквально обпалило надлишком чистого кисню. Він миттєво, сильно закашлявся, не втримавшись і впавши на коліна. З його рота прямо на дзеркальну підлогу (яка вже стрімко вкривалася красивим візерунком білого інею) випали останні, густі краплі чорної смоли коду. Процес злиття завершився.

— Ми... ми що, справді зараз на поверхні Землі? — голос Еліс сильно тремтів, зуб не потрапляв на зуб. Вона відчайдушно обіймала себе обома руками за плечі, марно намагаючись зберегти хоч крихти тепла. Її тонкий, подертий у боях тактичний комбінезон, який не був розрахований на такий мороз, миттєво задубів і вкрився кіркою льоду.

Дмитро підвів голову, спираючись руками об підлогу. Оглядовий зал Вежі був напівзруйнований. Величезні скляні стіни-екрани, які ще годину тому показували їм внутрішні, фальшиві шари П'ятого Рівня, тепер зяяли велетенськими дірками назовні. А відразу за ними... За ними, куди тільки сягав погляд, безмежно простягався суцільний, сліпучо-білий океан. Справжній лід. Кілометри і кілометри вічного, непорушного, величного антарктичного льоду, що йшов удалину, до самого горизонту, де плавно зливався з низьким, похмурим сірим небом. Це дійсно була Антарктида. Але їхня колосальна Світлова Вежа... вона тепер стояла рівно посеред цієї білої пустелі. Велетенський, похмурий, інопланетний чорний моноліт, який своїм проривом грубо розірвав кору планети і вирвався назовні, як гострий кістяк мутанта, що прориває тонку шкіру. Вони були на поверхні.

— Сонце... — заворожено, майже побожно прошепотіла Лана. Дмитро з зусиллям обернувся. Дівчина-дикунка стояла біля самого краю небезпечної прірви, однією рукою міцно тримаючись за уламок мармурової колони. Вона повільно, немов виконуючи ритуал, стягнула з обличчя свою страшну кістяну маску мисливця і кинула її на підлогу. Її молоде, красиве обличчя, яке за все своє коротке життя бачило в підземеллях Саду лише бліде штучне світло отруйної біолюмінесценції або тьмяні, жовті аварійні лампи бункерів, тепер вперше було м'яко освітлене справжнім, хоч і тьмяним, полярним сонцем. Воно висіло дуже низько над самим горизонтом — ідеально кругле, бліде, сліпуче холодне коло. З очей суворої мисливиці без зупинки текли рясні сльози катарсису, які на такому морозі миттєво замерзали тонкими крижинками на її пошрамованих щоках. — Воно... воно справжнє, — тихо, тремтячим голосом сказала вона, простягаючи свою вкриту шрамами руку прямо до неба, ніби намагаючись торкнутися світила. — Воно не моргає, як лампи. Воно не гуде, як дроти. Воно просто... існує для нас.

— Аггхх... — раптовий, здавлений, вологий стогін позаду змусив їх усіх різко здригнутися і обернутися.

Старий Адмірал важко, з гуркотом впав на дзеркальну підлогу. Його колосальне, масивне тіло — цей ідеальний, могутній симбіотичний гібрид із твердої кістки, живого корала, сталі і гарячої людської крові Волкова — раптом почало страхітливо, густо диміти їдким білим димом. — Це повітря... — прохрипів мутант-пірат, у паніці і агонії дряпаючи ідеально гладку підлогу своїми кігтями, залишаючи подряпини. — Воно... воно занадто сухе. Воно жорстоко пече зсередини! Мої легені горять!

Дмитро миттєво підскочив і підповз до нього на колінах. Він з жахом побачив, як живі, червоні коралові нарости на масивному тілі старого пірата прямо на очах стрімко сіріють, втрачають вологу і глибоко тріскаються, як висохла на сонці глина. Жорстока, невблаганна реальна фізика і біологія Землі вступала в свої законні права на поверхні. Тут, назовні, більше не було тієї живильної, збоченої магії і радіації Саду Кісток, яка штучно живила і підтримувала його жахливе життя. Тут, у реальному світі, його гібридна біологія була просто математично неможливою і негайно відторгалася природою.

— Тримайся, старий пірате, не здавайся! — Дмитро рішуче поклав свою чорну, пульсуючу кодом праву руку прямо йому на розірвані груди. Він спробував використати свою нову силу Адміністратора і Ключа, щоб штучно підживити мутанта енергією. Але Аліса (Аніма), що тепер жила всередині нього, раптом істерично, болюче закричала в його голові. «Ні! Не роби цього! Це абсолютно чужорідна матерія! Цей світ фізично відкидає його існування! Якщо ти зараз силоміць ввіллєш у нього мою енергію на поверхні, ти критично порушиш гравітаційний баланс і розірвеш нас усіх!»

— Мені глибоко плювати на ваші системні баланси! — вголос, зі злістю гаркнув Дмитро у простір. Він проігнорував попередження і силоміць влив потужний, цілющий потік чорної енергії прямо в груди Адмірала. Процес розпаду і глибокі тріщини на тілі пірата миттєво перестали розширюватися, дим зник. Але мутант все одно лежав на підлозі і дуже важко, з хрипом дихав. Він виглядав жалюгідно, як гігантська глибоководна риба, яку випадково викинуло на сухий піщаний берег, і вона повільно задихається від надлишку кисню. — Не витрачай на мене свої сили, мій добрий Хірургу, — змирившись, ледве чутно прошепотів Адмірал, невідривно дивлячись на сіре небо своїм єдиним, каламутним людським оком. — Я... я назавжди належу тільки глибині і темряві. А тут, на вашому сонці... я просто потворний, зламаний музейний експонат. Мені тут не місце.