Розділ 36 : Механічне сердце

РОЗДІЛ 63. МЕХАНІЧНЕ СЕРЦЕ

Здавалося, цей вузький тунель взагалі не мав кінця. Він нескінченно закручувався крутою спіраллю, йдучи все глибше і глибше під масивний фундамент Вежі, до самого центру планети.

Стіни тут кардинально змінили свій вигляд і структуру. Це вже давно не був звичний сірий будівельний бетон чи іржавий метал Архіву. Це був невідомий, абсолютно гладкий матеріал, що найбільше нагадував чорний обсидіан. І цей обсидіан був густо пронизаний міріадами тонких, сяючих золотих жил, по яких безперервно, ритмічно пульсувало живе світло інформації. Але найгіршим був звук. Кожен їхній крок тут віддавався в кістках незрозумілою, потужною вібрацією. ГУУУМ-ГУУУМ. Це відчувалося так, ніби вони йшли не по тунелю, а прямо всередині гігантського, увімкненого на повну потужність сабвуфера, який безперервно генерує важкі, інфразвукові хвилі.

— Що це за жахливий звук?! — крикнула Еліс, намагаючись перекричати цей гнітючий, низькочастотний гул. Вона сильно притискала обидві руки до вух, відчуваючи нудоту. — Це головний системний кулер! — відгукнувся Волков, який швидко шкандибав попереду, освітлюючи шлях. — Це глобальна система охолодження Ядра! Ми вже майже підійшли до головного процесора!

— Тут стає неймовірно жарко! — поскаржилася Лана. Вона не витримала і на ходу зняла свою важку хутряну накидку, залишившись у легкій туніці. Її шкіра яскраво блищала від рясного поту. — Тут дихати нічим, гірше, ніж у гарячому "Шлунку" Саду Кісток! — Це тому, що така колосальна енергія просто не може зникнути в нікуди! — пояснив Волков, витираючи обличчя. — Сингулярність зараз критично перегріває всю систему. Аномалія, знищуючи код, намагається штучно розігнати цю ділянку реальності до швидкості світла, щоб викликати схрещення! Якщо ми не встигнемо вимкнути її вчасно, весь цей підземний світ просто миттєво випарується від перегріву, перетворившись на плазму!

А далеко позаду них, з непроглядної темряви пройденого тунелю, продовжувало лунати характерне, мерзке скреготіння розпаду матерії. Густа, чорна смола Сингулярності повільно, невідворотно текла слідом за ними по спіралі, безжально заповнюючи весь вільний простір і відрізаючи шлях назад. Вона взагалі не поспішала. Їй не було куди поспішати. Вона алгоритмічно точно знала, що цій жменьці людей просто нікуди дітися з підводного човна.

Раптом тверда підлога буквально, фізично пішла з-під їхніх ніг. Тунель попереду не мав сходинок. Він просто різко, без попередження пірнув прямовисно вниз під ідеальним кутом у 90 градусів. Це не був звичайний обрив чи прірва, куди можна впасти і розбитися. Це була цілеспрямована, різка локальна зміна вектора гравітації в просторі. — Усі тримайтеся і згрупуйтеся! — встиг закричати Дмитро, інстинктивно хапаючи Еліс.

Вони всі гуртом покотилися вниз по гладкій трубі. Відчуття були сюрреалістичними. Це було дуже схоже на екстремальний спуск у найвищій закритій трубі аквапарку, тільки замість води їх оточувала суха, потріскуюча електрична статика, а стіни тунелю були твердими і безжальними, як алмаз. Вони неслися вертикально вниз, щосекунди набираючи жахливу швидкість. Дмитро крізь сльози від вітру бачив, як попереду по стінах розмито миготять яскраві інформаційні вогні — сліпуче червоні, холодні сині, теплі золоті потоки даних. Він ледве встиг рефлекторно згрупуватися і закрити голову руками рівно перед тим, як вертикальний тунель нарешті плавно вирівнявся в горизонтальну площину і на величезній швидкості буквально виплюнув їх усіх на широку, ідеально гладку платформу.

Вони за інерцією жорстко прокотилися по підлозі ще метрів десять, залишаючи криваві сліди, перш ніж остаточно завмерли, врізавшись у невидимий силовий бар'єр. Дмитро, важко стогнучи, ледве підвівся на тремтячі ноги. Його сильно, до потемніння в очах нудило від гравітаційного перепаду. Він повільно підняв важку голову. Озирнувся. І миттєво забув, як дихати.

Вони знаходилися в центрі колосальної, ідеально сферичної зали, яка за своїми об'ємами легко могла б умістити в собі найбільший футбольний стадіон світу. Усі без винятку стіни цієї неймовірної мега-зали були суцільно вкриті мільйонами гігантських дзеркальних шестикутників, які безперервно, плавно і складно оберталися навколо своїх осей, фокусуючи світло.

А в самому центрі цієї гігантської сфери... В центрі велично висіла Вона. Машина. Вона абсолютно не торкалася ні підлоги, ні стелі. Вона плавно, безшумно левітувала в просторі, підтримувана потужними, видимими потоками сизої гравітаційної енергії. Візуально це була неймовірно складна, багаторівнева астрономічна конструкція. Вона складалася з десятків масивних, вкладених одне в одне кілець, що незалежно оберталися у всіх площинах (гігантський багатоосьовий гіроскоп). Ці кільця були створені з парадоксального матеріалу — суміші твердого, сліпучого білого світла і абсолютно чорного, поглинаючого матового металу.

А в самому геометричному центрі цього нескінченного обертання кілець гіроскопа, в єдиній точці абсолютного, ідеального математичного спокою, в повітрі висіла Колиска. Невелика, ідеально прозора, овальна квантова капсула. Але зараз вона була абсолютно порожньою.

— Ось ми і прийшли. Це саме тут, — побожно прошепотів Волков, опускаючись на коліна. Він заворожено, з сумішшю найвищого інженерного благоговіння і тваринного жаху дивився на цю первозданну Машину Прадавніх. — Це Великий Інкубатор Реальності. Саме тут, у цій центральній капсулі, старий Архітектор дбайливо тримав свідомість своєї хворої доньки всі ці довгі 30 тисяч років. — Але зараз ця Колиска абсолютно порожня, — констатувала Соня. Вона обережно, дрібними кроками підійшла до самого краю їхньої платформи. Ця платформа вузьким язиком нависала прямо над бездонною, кілометровою прірвою, з глибини якої вгору потужно било сліпуче, радіоактивне блакитне сяйво реактора. — Вона порожня тільки тому, що дитина нарешті виросла з пелюшок, — похмуро відповів Адмірал. Він важко стояв, спираючись обома руками на руків'я своєї згаслої шаблі, і періодично спльовував чорну кров на ідеальну підлогу. — Маленька, хвора пташка нарешті вилетіла зі свого затишного гніздечка і тепер просто спалила весь наш ліс дотла.