Розділ 33: Угода Війни

Коли Дмитро розплющив очі всередині нейро-інтерфейсу (всередині шолома), він не побачив перед собою жодних звичних синіх комп'ютерних екранів, рядків коду, графіків чи потоків інформації. Тут панувала лише густа, тепла напівтемрява. І ця напівтемрява напрочуд по-домашньому, заспокійливо пахла звичайним кімнатним пилом і старими, затертими плюшевими іграшками.

Дмитро зрозумів, що він стоїть абсолютно один посеред звичайної дитячої кімнати. Ця кімната здавалася неймовірно, парадоксально нескінченною у своїй перспективі, хоча її видимі стіни були дуже затишно обклеєні самісінькими звичайними, вицвілими паперовими шпалерами в дрібну, жовту квіточку. Висока стеля взагалі губилася десь високо в непроглядному сірому тумані. І в цій кімнаті абсолютно не було жодних дверей назовні. Це була ідеальна квантова пастка для розуму.

Він повільно, намагаючись не шуміти, зробив крок до єдиного об'єкта в центрі кімнати — великого дитячого ліжка, на якому, загорнувшись з головою в товсту ковдру, ховалося Щось. Це Щось виглядало як маленький, тремтячий від страху горбик.

Щойно Дмитро наблизився, ковдра на ліжку нервово, різко здригнулася. — Будь ласка... не підходь до мене ближче, — несподівано пролунав з-під тканини дуже тихий, тонкий, тремтячий дитячий голос. Цей голос був наповнений щирим страхом. — Мій тато дуже суворо сказав мені, що нікому з чужих не можна торкатися до мене. Бо я дуже крихка. І можу зламатися.

Дмитро відразу зупинився як укопаний. Він обережно, повільно сів навпочіпки прямо на килим, щоб здаватися меншим і не нависати, щоб його очі були на одному рівні з дитиною (або з тією космічною сутністю, що зараз прикидалася нею). — Я абсолютно не збираюся тебе чіпати чи якось ображати, дитино, — сказав він своїм найтеплішим, найспокійнішим голосом лікаря, який тільки зміг знайти в собі. — Не бійся мене. Я просто прийшов сюди, щоб трохи з тобою поговорити. Мені потрібна твоя допомога.

— Ти... ти один із "Тих, Хто Приходить" сюди? — з величезною підозрою запитала дівчинка з-під ковдри, не показуючись. — Один із тих страшних людей, які завжди носять білі халати, пахнуть ліками і роблять мені боляче голками?

— Ні, я не з них. Я — Дмитро. Я прийшов сюди з дуже далекого, зовнішнього світу нагорі. Звідти, де зараз надворі йде справжній, холодний білий сніг.

Почувши слово "сніг", ковдра на ліжку раптом дуже повільно і боязко трохи сповзла вниз. Дмитро нарешті побачив її обличчя. А точніше — одне її величезне око, що здивовано дивилося на нього. Це око було нелюдським. Воно було глибоким, яскраво-фіолетовим, і в самій його райдужці, замість звичних капілярів, повільно і велично оберталися темні спіралі цілих галактик і чорні діри. Але попри всю цю лякаючу, космічну божественність, у цьому одному розширеному оці читався звичайнісінький, абсолютно людський, беззахисний дитячий страх самотності.

— Я... я дуже добре пам’ятаю справжній сніг, — ледве чутно, з тугою прошепотіла інопланетна дівчинка, і ковдра опустилася нижче. — Він такий пухнастий і приємно холодний на щоках. Але мій тато назавжди вимкнув його і сховав нас тут, тому що я дуже сильно і часто кашляла від холоду. Він сказав, що так буде безпечніше для всіх.

Дмитро з сумом подивився на підлогу навколо дитячого ліжка. Там, на старому килимі, хаотично були розкидані різні дитячі іграшки. Він обережно простягнув руку і підняв найближчу. Це був звичайний іграшковий солдатик. Але замість пластику чи олова він був ідеально, філігранно вирізаний із цільного, відполірованого дзеркального скла. І в цього солдатика абсолютно не було обличчя на голові — тільки гладка поверхня, що відображала Дмитра. Точна мікроскопічна копія солдатів Архіву. Поруч із ним валявся розірваний м'який плюшевий ведмідь, але з його порваного живота моторошно стирчали гострі, закривавлені коралові кістки мутантів Саду.

— Це все... твої улюблені іграшки? — обережно запитав він, розглядаючи дзеркального солдатика.

— Так, — гордо і водночас сумно відповіла дівчинка, остаточно відкидаючи ковдру і сідаючи на ліжку. — Я сама їх усіх придумала і зробила зі своїх думок. Знаєш, коли ти сидиш тут абсолютно одна тисячі років... стає неймовірно, нестерпно нудно. Вона маленьким блідим пальцем вказала на дзеркального солдатика в руці Дмитра. — Ось цей скляний... я придумала його спеціально для того, щоб він завжди надійно охороняв мою кімнату від монстрів із темряви. А ось цей, — вона ніжно погладила страшного ведмедя з кістками, — я придумала його таким, щоб він був дуже злим і міг легко їсти всіх тих поганих людей у білих халатах, які колись приходили мене ображати і робити уколи. Вона несподівано підняла на Дмитра свій космічний, пронизливий погляд з неймовірною підозрою. — А тобі самому... тобі подобаються мої нові друзі? Вони ж красиві, правда?

Дмитро фізично відчув, як по його спині під курткою пробіг колючий холодок жаху. Він нарешті все остаточно зрозумів. Ця нещасна, всемогутня дитина-Бог абсолютно, щиро не розуміла наслідків своїх фантазій. Для неї всі ці нещадні кістяні «Жниварі», що розривали людей на шматки, і цей смертоносний «Дзеркальний Спецназ», що стирав пам'ять в Архіві, були лише звичайними, уявними плюшевими ляльками і солдатиками, якими вона так весело і захоплено гралася у своїй підсвідомості. Вона навіть не підозрювала, що Система Вежі матеріалізувала її уяву, і що ця уява масово, жорстоко вбиває реальних живих людей у реальному світі нагорі.

— Вони... твої іграшки дійсно дуже сильні і цікаві, — максимально обережно, ретельно підбираючи кожне слово, щоб не налякати її, відповів Дмитро. — Але розумієш, яка справа... коли вони там, нагорі, граються з іншими, справжними людьми... вони роблять їм дуже-дуже боляче. Мої друзі через них страждають. Вони помирають.

Дівчинка, що назвалася Анімою, рівно і спокійно сіла на ліжку, підібравши під себе ноги. Тепер він міг бачити її повністю в світлі кімнати. Вона була неймовірно блідою, практично прозорою, ніби зітканою з туману. Її тонкі вени під шкірою яскраво, тривожно світилися холодним блакитним світлом ядерної реакції. — Це просто весела гра, Дмитре. Ти не розумієш, — сказала вона абсолютно серйозним, недитячим, беземоційним тоном давнього філософа. — У будь-якій правильній грі хтось обов'язково повинен програвати і падати. Якщо мої солдатики не будуть нікого збивати з ніг, гра стане дуже нудною і передбачуваною. А якщо мені тут стане зовсім нецікаво і нудно... мій мозок почне знову думати про мою Хворобу.