Розділ 30: Квартира 42

Вони повільно, намагаючись не шуміти, зайшли в темний під'їзд найближчого вцілілого житлового будинку. Пронизливий, солоний вітер з океану ставав усе холоднішим, пробираючи наскрізь, і їм просто необхідно було сховатися.

Бетонні сходи були цілими, хоча й вкритими мохом і товстим шаром пилу. На другому поверсі двері однієї з квартир, з вицвілим номером "42", були напівпрочинені, злегка поскрипуючи на іржавих петлях.

Вони обережно увійшли всередину.

Це була справжня, незаймана капсула зупиненого часу.

Хтось дуже поспішав, коли покидав це місце назавжди. На обідньому столі в кухні досі сиротливо стояли дві чашки з недопитим чаєм, який повністю висох тисячі років тому, залишивши на порцеляні лише ідеально рівні, темно-коричневі кільця таніну. На спинці кухонного стільця недбало висів добротний чоловічий піджак, що вже перетворився на крихку сіру ганчірку. На підлозі у вітальні хаотично лежали розкидані дитячі іграшки — вицвілі пластикові кубики з літерами і маленька, іржава металева машинка без одного колеса.

Маленька Соня, не звертаючи уваги на іграшки, одразу підійшла до великої, заскленої книжкової полиці. Вона з благоговінням провела пальцем по потрісканих корінцях старих книг.

— Теоретична фізика... Базова астрономія... Основи квантової механіки... — заворожено прошепотіла вона, читаючи назви. — Значить, тут, у цій симуляції майбутнього, жили люди, дуже схожі на мене. Вони теж відчайдушно хотіли знати, як саме влаштований цей всесвіт.

Вона обережно взяла зі столу тонкий, зотлілий зошит. Це був звичайний шкільний щоденник, заповнений дитячим почерком. На розгорнутій сторінці було виведено: "Оцінка з математики: відмінно. Молодець!".

Соня повільно, з ніжністю закрила цей зошит і міцно притиснула його до грудей.

— Мій батько... мій справжній батько в Києві завжди дуже хотів, щоб я стала відомою піаністкою, — тихо, з надривом розповіла дівчинка, дивлячись у порожнє вікно. — А я була впертою. Я вибрала науку. Я поїхала в цю прокляту антарктичну експедицію, навіть нормально не попрощавшись із ними на вокзалі. Ми посварилися напередодні. Я просто залишила їм коротку записку на магніті на холодильнику: "Повернуся восени, не хвилюйтеся".

Вона повернулася і подивилася на Дмитра величезними, вологими від сліз очима.

— Яка ж я була дурепа. Осінь уже давно минула. Минула п'ять довгих років тому. Вони там, нагорі, мабуть, досі щодня чекають на мене біля вікна. Або... або вже давно поховали порожню закриту труну, як це роблять із полярниками.

Тим часом Лана повільно, майже безшумно ходила по чужій квартирі.

Вона обережно, кінчиками пальців торкалася абсолютно звичайних речей з величезною обережністю дикуна, який вперше випадково потрапив у святиню невідомого храму.

Вона взяла зі столу звичайний пластиковий пульт від телевізора. З подивом покрутила цю незрозумілу річ з кнопками. Потім вона підняла з підлоги м'яку іграшку — старого, вицвілого плюшевого ведмедя з одним відірваним вухом і оком-ґудзиком.

— У нашому Саду Кісток взагалі немає таких... м'яких і пухнастих речей, — дуже тихо, ледь чутно сказала вона. — Там усе навколо завжди або нестерпно тверде і гостре, як кістка і хітин, або неймовірно слизьке і холодне, як роздерті нутрощі монстра.

Вона із заплющеними очима ніжно притиснула брудного плюшевого ведмедя до своєї пошрамованої щоки. — Це... це так приємно.

Вона повернулася до Дмитра, який мовчки спостерігав за нею.

— Розкажи мені, Хірургу. Яким насправді був ваш світ? Той справжній світ на поверхні, звідки ви прийшли?

— Він був неймовірно гучним, — з сумною посмішкою відповів Дмитро, важко сідаючи на запилений, просілий диван. Пил піднявся хмарою. — Там завжди було занадто багато людей. Ми всі постійно кудись поспішали і спізнювалися. Ми люто сварилися з близькими через якісь абсолютні, неважливі дрібниці. Ми годинами стояли в нескінченних автомобільних заторах і щиро ненавиділи це всім серцем. Ми кожен день скаржилися на погану погоду, на політику, на втому.

Він опустив голову і подивився на свої брудні руки.

— Ми, люди з поверхні, були абсолютними дурнями. Ми просто не знали і не розуміли, що ми тоді були неймовірно, абсолютно щасливі. Ми чомусь завжди думали, що "щастя" — це щось велике і далеке, щось таке, що обов'язково буде колись завтра. А справжнє щастя... воно було просто в тому, що ми могли спокійно вийти ввечері на вулицю, зайти в магазин і купити буханець хліба, абсолютно не боячись, що цей хліб раптом відростить зуби і з'їсть нас живцем.

Лана повільно сіла прямо на підлогу біля його ніг, обійнявши свої коліна.

— Я б дуже хотіла хоча б раз побачити це все, — прошепотіла вона, дивлячись у порожнечу. — Я хочу побачити цей ваш автомобільний затор. Я хочу просто піти і купити той хліб у магазині.

Вона з огидою і втомою подивилася на свій кривавий кістяний спис, що лежав поруч.

— Я смертельно втомилася щодня вбивати монстрів просто для того, щоб мати змогу дожити до наступного вечора. Я хочу нарешті спробувати жити так, як жили вони, — вона кивнула на усміхнену сімейну фотографію в рамці на стіні. — Спокійно. Без цього вічного страху.

Стрімко вечоріло.

Місцеве, штучне сонце (або його ідеальна симуляція на куполі) повільно сідало за рівний горизонт мертвого, свинцевого океану, фарбуючи іржаві руїни мегаполіса в тривожний, криваво-червоний колір.

Вони вирішили не розпалювати вогонь у квартирі — тут просто нічого було палити, окрім старих меблів і книг, а руйнувати цей останній, тендітний затишок чужого дому нікому не хотілося. Це здавалося блюзнірством.

Вони просто сиділи разом у темній вітальні цієї чужої, мертвої квартири. Чотири змушені супутники, які втратили в цьому житті абсолютно все, але якимось дивом знайшли одне одного в пеклі. Дмитро, Еліс, Соня і Лана.

І незримий, але відчутний привид старого капітана Ролана, який нібито був присутній поруч із ними — у ледь вловимому, фантомному запаху старого, міцного трубочного тютюну, що, здавалося, долинав із найтемнішого кутка кімнати.