Розділ 27: Кімнати якої немає

Вони знайшли це крихітне, безпечне місце абсолютно випадково, дивом уникнувши смерті.

Відчайдушно тікаючи від оглушливого цифрового виття вірусу Гратта крутими спіральними сходами вниз, Лана своїм натренованим зором мисливиці раптом помітила ледь помітну, вузьку щілину в суцільній чорній стіні шахти. Ця щілина кардинально відрізнялася від усього навколо: вона абсолютно не світилася неоном, не мерехтіла глітчами і, що найголовніше, не змінювала свою геометричну форму під їхніми поглядами. Це була так звана "сліпа пляма" місцевої архітектури. Звичайна технічна ніша. Забуте місце, де тридцять років тому живі інженери-будівельники цієї віртуальної реальності ховалися, щоб просто попити води і відпочити від всевидячого, параноїдального погляду Системи.

Тут було напрочуд тихо. Важкий, давлячий низькочастотний гул Головного Архіву сюди майже не долинав. Стіни цієї невеликої кабіни були щільно оббиті чимось м’яким, дуже схожим на старий сірий повсть, що ідеально поглинав будь-який звук і радіосигнал. У кутку сиротливо стояв простий, вкритий товстим шаром цифрового пилу металевий стіл і кілька найпростіших розкладних стільців. І ці меблі не зникали і не танули в повітрі, навіть коли на них ніхто не дивився. Це був крихітний, ізольований острівець стабільної, твердої матерії посеред бурхливого океану квантового хаосу.

Дмитро останнім завалився всередину, з зусиллям зачинив за собою важкі, герметичні двері і безсило сповз спиною по стіні прямо на підлогу. — Тут чисто. Ефір порожній, — хрипко видихнув він, невідривно дивлячись на Кристал Архітектора у своїй правій руці. Чорний камінь нарешті заспокоївся. Його тривожна, рвана вібрація припинилася, і тепер його неонова пульсація стала повільною і рівною, як серцебиття сплячої, ситої тварини. — Цей цифровий виродок Гратт нас тут зараз не бачить і не чує. Ми фізично випали з його пошукових алгоритмів. Ми в сліпій зоні сервера.

— І надовго нам вистачить цієї сліпої зони? — нервово запитала Еліс, зі стогоном опускаючи свій важкий автомат на підлогу. Вона не могла зупинити дрібне, противне тремтіння в руках. Дикий бойовий адреналін, який тримав її на ногах останні години, стрімко відступав, агресивно поступаючись місцем могильному холоду підземелля і тотальному, паралізуючому фізичному виснаженню.

— На годину. Може, максимум на дві, якщо пощастить, — Дмитро заплющив очі, притулившись потилицею до м'якої стіни. — Рівно доти, поки він не зрозуміє, що нас немає на основних магістралях, і не почне сканувати цей сектор Архіву вручну, міліметр за міліметром.

Старий капітан Ролан важко, зі скрипом у суглобах опустився на один із запилених стільців. Старі меблі жалібно і гучно скрипнули під його вагою, але витримали. Моряк повільно стягнув із себе важку, порвану штормову куртку, і всі з жахом побачили, що його світла сорочка на грудях густо просякла чимось абсолютно чорним і липким. Це була не кров. Це була отрута Саду. — Дідько б його побрав... — натужно прохрипів старий, марно намагаючись відтерти чорноту з тканини. — Я б зараз, не задумуючись, продав свою безсмертну душу дияволу лише за одне велике горнятко гарячої, міцної кави. Справжньої земної кави. Не тієї розчинної бурди з пластикового автомата на базі, а справжньої, звареної в мідній турці на піску. І щоб обов'язково з дрібкою кардамону...

Маленька Соня мовчки підійшла до нього. Вона дістала зі своєї пошарпаної похідної аптечки останні, вже не дуже чисті бинти і маленьку пластикову пляшечку з медичним спиртом. — Кави в мене немає, капітане. Але є ще трохи прісної води і тверді сухарі, — тихо сказала дівчинка. Вона професійно, без зайвих емоцій почала акуратно обробляти його страшні, рвані рани на руці та грудях. Її дитячі рухи були напрочуд точними і ніжними, зовсім не такими нервовими і метушливими, як ще кілька днів тому на кораблі. Цей божевільний, жорстокий світ дуже швидко і назавжди змінив її психіку — він безжально випалив із неї весь дитячий страх і паніку, залишивши замість них лише цю дивну, дорослу, майже материнську турботу про своїх поранених.

Вони мовчки сиділи на підлозі в тісному колі, обережно передаючи одне одному по черзі пом'яту армійську металеву флягу з крижаною водою і розкритий пакет останнього корабельного сублімованого м’яса. Ця суха їжа була абсолютно несмачною, жорсткою, як картон, але тут, у цьому мертвезнальному комп'ютерному пеклі, сам примітивний біологічний процес жування і ковтання здавався їм найсвятішим ритуалом на світі. Це було єдине фізичне нагадування про те, що вони все ще живі люди з плоті і крові, а не просто набір цифрових файлів у базі даних Волкова.

Лана сиділа трохи осторонь від усіх, методично і зосереджено чистячи гостре кістяне вістря свого списа брудним шматком ганчірки. Вона з непідробною, майже дитячою цікавістю спостерігала за тим, як Еліс скрупульозно ділить останню суху галету рівно на п'ять однакових частин. — У нас, у Саду Кісток, ми ніколи не ділимося їжею отак... порівну, — раптом тихо, порушивши тишу, сказала мисливиця.

— А як ви робите у своєму Селищі? — здивовано запитала Еліс, простягаючи їй її законний шматок галети.

Лана не взяла їжу відразу. — Той мисливець, хто особисто вполював звіра — той завжди їсть м'ясо найпершим і бере найкращий шматок, — серйозно пояснила вона правила свого жорстокого світу. — Потім до туші підходять найсильніші воїни. А найслабші, старі і хворі... вони просто доїдають кістки і хрящі, якщо щось залишиться. Це абсолютний, непорушний закон нашого виживання. Інакше сильні помруть з голоду, і плем'я залишиться без захисту.

— Це закон диких звірів у лісі, дівчинко, — дуже тихо, але твердо відповів Ролан, дивлячись їй в очі. — А ми тут — не зграя. Ми — єдиний екіпаж. На справжньому кораблі капітан і сильні завжди їдять останніми, переконавшись, що матроси ситі.

Лана зніяковіло опустила очі і обережно, двома пальцями взяла простягнуту галету. Вона довго, з подивом покрутила цей сухий, непоказний шматок тіста в руках, розглядаючи його в тьмяному світлі лампи, ніби це був найрідкісніший коштовний діамант, а потім обережно відкусила маленький, крихітний шматочок. Вона завмерла. Її вузькі, хижі очі раптом розширилися від шоку. — Це... сіль... — ледве чутно, тремтячими губами прошепотіла вона, не вірячи своїм рецепторам. — Це справжня, чиста кам'яна сіль. Не та гірка сіль, яку ми виварюємо з людської крові та кісток...