Розділ 16. Святилище проклятих

Селище Білих Ребер зустріло втікачів не радісними фанфарами і не теплими обіймами, а їдким запахом диму Чорного Трутовика та важкою, настороженою тишею.

Коли Лана та її «Збирачі» нарешті вивели виснажених чужинців із задушливого лабіринту «Шлунка» на широку, відкриту платформу під монументальним склепінням гігантських ребер Левіафана, Дмитро ледь не впав на коліна від абсолютного виснаження. Його права рука більше не просто боліла — вона безперервно палала холодним, синтетичним вогнем. Цей невидимий вогонь пульсував у такт серцебиттю, віддаючи гострим болем у плече, шию і навіть у потилицю, затуманюючи зір сірою пеленою.

Але навіть крізь цю щільну пелену болю і втоми він не міг не дивуватися цьому химерному місцю. Хатини, майстерно сплетені з висушених сухожиль і вкриті слюдяними панцирами, висіли над бездонною прірвою, як гнізда гігантських мутантних ластівок. Між ними були натягнуті хиткі підвісні мости.

Місцеві люди повільно виходили зі своїх укриттів і мовчки, не кліпаючи дивилися на прибульців. Вони були разюче блідими, майже прозорими, з явними слідами дрібних, але незворотних мутацій: у когось на вилицях проступала дрібна луска, у когось пальці закінчувалися кістяними наростами. Одягнені в грубо зшиті шкури невідомих тварин та елементи хітинових панцирів, вони нагадували первісне плем'я, закинуте в постапокаліптичне майбутнє.

Тут були худі, брудні діти, які гралися відполірованими фалангами пальців замість іграшок. Були глибокі старі, чиї втомлені тіла вже частково, плямами, перетворилися на мертвий білий корал або пористий камінь, неухильно піддаючись асиміляції Саду. Дмитро здригнувся, усвідомивши страшну істину: це було не просто тимчасове виживання купки щасливчиків. Це було повноцінне життя поколінь, яке якимось дивом знайшло збочений спосіб існувати прямо в епіцентрі біологічного пекла.

- Пораненого старого — негайно до Цілителів у нижній ярус, - різко скомандувала Лана, знімаючи маску. - Руду жінку відправте з ним, хай допомагає. Дівчинку нагодувати. А ти, Пухлино... - вона зневажливо кивнула в бік Дмитра, - ти зараз ідеш зі мною. Падре хоче тебе бачити. Негайно.

Еліс, почувши це, обурено спробувала запротестувати, коли кремезні Кай і Тіро підхопили непритомного Ролана під руки, але маленька Соня м'яко поклала свою долоню їй на передпліччя. — Все добре. Тут безпечно, Еліс, - дуже тихо, майже нечутно прошепотіла дівчинка, дивлячись своїми чорними очима кудись углиб Селища. - Я зовсім не чую тут голосу Матері. Ці дими... вони ховають їхні думки. Тут тихо. Йди з капітаном.

Хатина Падре виявилася найбільшою будівлею в усьому Селищі. Вона велично стояла на самому краю центрального "Хребта", нависаючи над прірвою, звідки відкривався запаморочливий, панорамний вид на весь сяючий, пульсуючий, смертоносний ліс глибоко внизу. Коли Лана відкинула важку шкіряну штору, Дмитро зайшов усередину. Всередині раптом несподівано і гостро запахло старим сухим папером, воском і справжнім церковним ладаном - запахом святості, якого в цьому проклятому місці просто не могло бути за визначенням.

У самому центрі напівтемної кімнати, сидячи в масивному кріслі, химерно зібраному з уламків кабіни пілота якогось старого військового літака та кісток, нерухомо сидів старий. Дмитро з першого погляду зрозумів, чому всі місцеві з таким трепетом називали його Падре. На чоловікові була пошарпана, вицвіла до сірості православна сутана, поверх якої був туго затягнутий саморобний бронежилет, зшитий із товстих кістяних пластин. На його виснаженій шиї висів простий, грубо витесаний дерев'яний православний хрест, який був щільно, ніби жилами, обплетений живим, яскраво-зеленим плющем.

Але найстрашнішим і найдивовижнішим було не вбрання. Найстрашнішим було його тіло. Права половина Падре була абсолютно людською - глибоко зморшкувата, пергаментна шкіра, рідке сиве волосся, втомлене, вицвіле блакитне око, що бачило занадто багато смертей. Але ліва половина його тіла була справжньою античною статуєю. Вона повністю, від маківки до п'ят, складалася з ідеально гладкого білого мармуру та корала. Ліве око не кліпало - це був ідеально круглий, відполірований шматок дорогоцінного каменю, що тьмяно світився зсередини. Ліва рука, що важко лежала на підлокітнику авіаційного крісла, намертво зрослася з металом і шкірою, ставши монолітом.

- Підійди ближче до світла, - тихо сказав Падре. Його голос прозвучав моторошно, подвійно: як звичайна, хоч і слабка людська мова, і одночасно як сухий шурхіт двох кам'яних жорен, що труться одне об одне. - Дай мені подивитися на твою руку, мандрівнику.

Дмитро, похитуючись, підійшов до крісла. Лана залишилася стояти біля входу, схрестивши руки на грудях і не випускаючи з рук заряджений гарпун. Падре з видимим зусиллям підняв свою праву, живу людську руку і обережно, тремтячими пальцями торкнувся почорнілої долоні Дмитра. - Гаряча... Яка ж вона гаряча, - заворожено прошепотів старий, і в його єдиному живому оці блиснули сльози. - Ти справді приніс сюди холодний вогонь Архітектора. Ти хоч уявляєш, сину мій, що саме ти носиш у своїй плоті? - Це Кристал, - хрипко відповів Дмитро, зціпивши зуби від болю при дотику. - Це просто технічний уламок чогось набагато більшого. Фрагмент коду. - Це «Root-доступ», - криво посміхнувся Падре, оголюючи жовті, стерті зуби на живій половині обличчя. -Саме так цю прокляту річ технічно називав Валерій Волков. Або «Божественне втручання», як завжди називав це я у своїх молитвах.

Дмитро різко здригнувся, ніби його вдарило струмом. Сон миттєво злетів. - Ви... ви знали капітана Волкова? Того самого, що командував дзеркальною субмариною «Левіафан»? Падре важко відкинувся на спинку свого крісла. Його кам'яне око тьмяно блиснуло в напівтемряві хатини, відбиваючи світло Світляків. - Знав? - він раптом гірко, надривно розсміявся, і цей сміх перейшов у сухий кашель. — Сину мій, я особисто хрестив обох його дітей ще на Великій Землі. Я пив із ним нерозбавлений медичний спирт у тісній кают-компанії нашого судна, коли ми тільки йшли крізь шторми до 70-ї широти. Він нахилився вперед, вдивляючись в обличчя Дмитра. - Мене звати отець Олександр. Тридцять років тому я був офіційним капеланом і за сумісництвом штатним психологом секретної експедиції «Глибока Лінія». Ми прийшли сюди, на цю точку, точно так само, як і ви зараз. Ми були сліпими, амбітними дурнями. Ми щиро думали, що ми великі першовідкривачі нових горизонтів. А виявилося... що ми стали просто дешевим будівельним матеріалом для чужого експерименту.