Розділ 14: Павутина з нервів

Падіння у прірву Третього Рівня тривало цілу вічність. Або, можливо, лише одну коротку секунду. У химерній біології Саду Кісток час давно не вимірювався механічними годинниками чи рухом сонця, якого тут ніколи не було. Він вимірювався виключно ударами серця, і серце Дмитра зараз билося в грудях у шаленому, рваному ритмі великокаліберного кулемета.

Густе, важке повітря з оглушливим свистом било у вуха, безжально зриваючи з обличчя захисний респіратор. Це повітря було неприємно теплим, майже гарячим, і настільки вологим, що його, здавалося, можна було пити. Вони стрімко пролітали крізь щільні шари туману, що моторошно світився зсередини рожевим фосфором. Повз них, обертаючись у вільному падінні, проносилися зірвані вітром гігантські спори Саду - розміром із добрий метеорологічний зонд, наповнені каламутною, булькаючою рідиною.

Дмитро краєм ока бачив, як Еліс, відчайдушно розмахуючи руками, намагалася згрупуватися і вхопитися хоч за щось у порожнечі. Він бачив старого Ролана, який після стрибка втратив свідомість від больового шоку і тепер падав униз безвольним, важким каменем. І він бачив маленьку Соню, яка падала абсолютно рівно, притиснувши коліна до грудей, ніби гравітація не мала над нею повної влади.

А потім був удар.

Всупереч усім законам фізики, вони не розбилися на криваву кашу об тверду землю. Розумний, вічно голодний Сад Кісток ніколи не дозволяв свіжій їжі псуватися від банального удару. Вони на повній швидкості влетіли в колосальну, пружинисту, неймовірно липку мережу. Це було павутиння, але сплетене не гігантським павуком. Це була складна архітектурна конструкція з товстих, напівпрозорих живих ліан, що на дотик і вигляд найбільше нагадували оголені пучки нервів або розтягнутий людський кишківник. Ці біологічні троси були туго натягнуті між двома гігантськими, пористими ребрами, що монументально стирчали з нижньої безодні, як зруйновані арки готичного собору.

Дмитро на величезній швидкості врізався в цю біологічну сітку правим плечем. Звук удару потонув у вологому хрускоті. Товсті ліани миттєво розтягнулися під вагою його тіла, прогнулися на добрі десять метрів униз, м'яко амортизуючи смертельну інерцію падіння, а потім з силою відпружинили назад, підкидаючи його вгору. Його куртка і штани миттєво і намертво заплуталися в густому, прозорому клеї, що вкривав сітку. Він безпорадно завис догори дригом, безладно гойдаючись над нескінченною прірвою, що м'яко світилася внизу.

Високо над ним, з гуркотом пробиваючи шари туману, продовжувала своє фатальне падіння «Надія». Вона вже давно не була гордим дослідницьким кораблем. Тепер це була безформна, палаюча комета з понівеченого металу, що стрімко плавився під дією кислот. Вона пролетіла повз їхню рятівну "сітку" на відстані всього якихось п'ятдесяти метрів. Нестерпний жар від її прольоту боляче обпік Дмитру обличчя, змусивши замружитися.

Він розплющив очі якраз вчасно, щоб побачити фінал. Корабель із сейсмічним гуркотом врізався в монументальну основу кістяного лісу десь дуже далеко внизу. Сліпучий білий спалах розірвав напівтемряву Третього Рівня. Це детонували залишки паливних баків. Гігантська вогняна куля стрімко піднялася знизу, на кілька секунд яскраво вихопивши з вічної темряви справжній, неприкритий кошмар місцевого ландшафту: безкрайній ліс із відполірованих кісток, густо вкритий живим червоним м’ясом і слизом, який зараз конвульсивно здригнувся від раптового болю опіку.

- Еліс! - зірваним голосом закричав Дмитро, відчайдушно смикаючись і намагаючись звільнити ліву руку від липкого павутиння. - Ролане! Соня! Відгукніться! - Я тут! Я жива! - голос Еліс пролунав десь зовсім поруч, ліворуч від нього.

Дмитро повернув голову. Вона теж висіла догори ногами, надійно заплутавшись берцем у тугій петлі товстої ліани. Її автомат випав із рук під час удару і назавжди зник у темряві під ними. - Я бачу капітана! - крикнула вона, вказуючи вільною рукою кудись нижче по сітці. - Він застряг у вузлі під нами! Але він не рухається, Дмитре! Він взагалі не ворушиться!

Дмитро знову рвонувся з усіх сил. Органічний слиз Саду був міцним і чіпким, як промисловий клей «Момент», але він був живим матеріалом. Дмитро інстинктивно зосередився. Він відчув, як чорний Кристал, що вріс глибоко в його праву долоню, знову пульсує гарячим, важким теплом. Він спрямував цю енергію на пута. Товста ліана, що мертвою хваткою тримала його зап'ястя, раптом конвульсивно сіпнулася, стрімко зів'яла, посіріла, як попіл, і з сухим хрускотом розсипалася на дрібний порох.

Він звільнився. Швидко зорієнтувавшись у просторі, він почав обережно спускатися по вертикальній сітці вниз, перестрибуючи з однієї пульсуючої, жилавої нитки на іншу, балансуючи над прірвою, як божевільний акробат на арені інфернального цирку.

Ролан лежав у природному "гамаку" зі щільно сплетених тонких коренів, метрів на десять нижче за них. Він був глибоко непритомний. Його обличчя, зазвичай суворе і вольове, тепер було густо вкрите мертвотними сірими плямами.

Дмитро швидко підповз до нього по сітці і вчепився однією рукою за товсту ліану для страховки. — Капітане... Ролане, чуєш мене? Він двома пальцями торкнувся холодної шиї старого моряка. Пульс був. Дуже слабкий, ниткоподібний, аритмічний, але він уперто боровся за життя.

Але права рука капітана... Дмитро здригнувся. Імпровізована бинтова пов'язка безслідно зникла, розчинена агресивним середовищем. Рвана кульова рана від перестрілки з Граттом була повністю відкритою. Але з неї не йшла кров. У ній уже щось активно росло. Це були не личинки і не опариші. Це були десятки крихітних, неймовірно красивих білих квітів із гострими, як бритва, пелюстками. Вони проростали прямо з живих м'язів Ролана, а їхнє мікроскопічне, рухливе коріння глибоко впивалося у відкриті вени, жадібно п'ючи теплу людську кров замість води.

- Господи Ісусе... - Еліс з важким диханням опустилася на сітку поруч із Дмитром, гидливо витираючи липкий слиз зі свого обличчя. - Що це за мерзота? Що воно з ним робить? - Це місцева агресивна флора, Еліс, — похмуро відповів Дмитро, дістаючи з піхов на поясі свій тактичний ніж. - Я ж казав: у цьому Саду нічого не пропадає дарма і не вмирає просто так. Він для цих рослин — просто тепла, багата на залізо грядка. Тримай його ліву руку і плечі! Міцно тримай! - Що ти збираєшся робити?! Тут антисанітарія! -Буду полоти бур'яни, - Дмитро зло стиснув зуби. - Тримай, я сказав! Якщо ці квіти дійдуть по венах до серця — він стане одним із тих Садівників!