Розділ 13: Шлунок Левіафана

Коли Дмитро біг назад вузькими коридорами до капітанського містка, він з жахом усвідомив одну незаперечну річ: «Надія» більше не була кораблем. Вона перестала бути складною машиною, збудованою людьми з металу, пластику та математичної логіки. У цьому чужому, кислотному середовищі вона стрімко перетворювалася на величезну, незграбну вмираючу тварину, яку зараз агресивно пожирають живцем зсередини.

Сходи, що вели на верхню палубу, змінилися до невпізнання всього за кілька хвилин його відсутності. Ребристий метал сходинок став м'яким і підозріло слизьким, наче його товстим шаром вкрили напіврозплавленим воском. Коли Дмитро в поспіху хапався за сталеві поручні, на його шкіряних рукавицях залишався густий, тягучий рожевий слиз. Він нестерпно тхнув сумішшю старої іржі, шлункового соку та нудотно-солодкого квіткового нектару. Цей концентрований запах пробивався навіть крізь вугільні фільтри його респіратора, важко осідаючи глибоко в легенях і залишаючи на язиці яскравий присмак міді та крові.

Стіни коридору пульсували. Це не була гра світла від аварійних ламп. Під шарами старої корабельної фарби, яка тепер лущилася і звисала брудним лахміттям, наче змертвіла шкіра після засмаги, сам метал безперервно рухався. Ніби прямо під сталевою обшивкою раптом проросли і надулися гарячою кров'ю товсті вени.

Корабель стогнав. Це більше не був звичний технічний скрегіт напружених шпангоутів чи конструкцій. Це був низький, вологий, тваринний стогін, що до болю нагадував голодне бурчання в гігантському травному тракті.

Дмитро перестрибнув через велику купу силових кабелів, які хаотично звивалися на підлозі, наче клубок розлючених сліпих змій. Корабельна проводка оживала під дією інфекції Саду. Один із товстих кабелів раптом різко сіпнувся, намагаючись обхопити його ногу вище черевика, але Дмитро не роздумуючи розрубав його пожежною сокирою. З рівного розрізу бризнули не короткі сині іскри електрики, а густа, тепла біла рідина, схожа на скисле молоко чи лімфу.

- Тримайтеся, - побілілими губами прошепотів він, витираючи липкий піт із чола тильним боком долоні. — Тільки не здавайтеся там нагорі.

Він увірвався на місток, вибивши заклинені двері плечем. Ситуація тут була абсолютно критичною. Ролан напівлежав у розбитому кріслі штурмана. Обличчя старого капітана стало сірим, як сигаретний попіл. Його перебинтована рука страшенно розпухла, а крізь брудну, просякнуту кров'ю тканину чітко проступали чорні, пульсуючі прожилки. Інфекція Саду Кісток, ця химерна рослинна проказа, поширювалася в організмі людини швидше, ніж лісова пожежа у сухостій. Попри нестерпний біль, Ролан все ще міцно тримав свій табельний пістолет тремтячою рукою, невідривно направляючи ствол на лобове скло рубки.

Еліс і маленька Соня відчайдушно будували барикаду. Вони мовчки, стиснувши зуби, стягували все, що тільки могли зрушити з місця — відірвані панелі приладів, зламані стільці, важкі вогнегасники, мотки тросів — до вхідних дверей і до панорамного ілюмінатора. Але навіть їм самим це нагромадження мотлоху виглядало жалюгідно проти того, що чекало зовні.

- Вони тут! - істерично крикнула Еліс, побачивши Дмитра. Її зазвичай холоднокровні очі зараз були максимально розширені від первісного жаху. - Дмитре, подивись на скло! Швидше!

Дмитро підскочив до панорамного вікна містка і завмер, відчуваючи, як холодний вузол затягується внизу живота. Те, що ще недавно було багатошаровим броньованим триплексом, здатним без проблем витримати прямий удар океанської хвилі вагою в десятки тонн, тепер суцільно вкрилося густою мережею дрібних, схожих на капілярну систему, тріщин. Але найгіршим було те, що ці тріщини не розширювалися від механічного тиску. Вони самостійно росли.

Мікроскопічні, сліпі білі вусики місцевої флори агресивно проникали всередину надміцного скла, розщеплюючи його кристалічну решітку на молекулярному рівні з лякаючою швидкістю. Скло стрімко мутніло, вкриваючись білястим нальотом, стаючи схожим на гігантську, огидну катаракту на оці титанічного мерця.

А там, відразу за склом, у густому, пульсуючому рожевому тумані Саду, безперервно рухалися тіні. Їх були десятки. Садівники Матері. Вони безшумно і спритно повзали по зовнішній металевій обшивці «Надії», як колонія зголоднілих мурах по кинутому шматку цукру. Дмитро виразно чув огидний, високий скрегіт їхніх кістяних кігтів по металу. Ці істоти виявилися набагато розумнішими за звичайних хижаків. Вони не намагалися пробити товстий корпус корабля грубою фізичною силою. Замість цього вони рясно виділяли з пащ високоактивну кислоту, шукали найменші мікротріщини, слабкі місця у зварних швах, і повільно, методично вростали в корабель, руйнуючи його цілісність.

- Де Марія? - запитав Ролан слабким, надтріснутим голосом, не опускаючи пістолета. - Де наш механік Свен? Ти знайшов їх у житловому відсіку? Дмитро повільно опустив сокиру і відвів погляд. Сказати правду було фізично важко. - Їх більше немає, капітане. - Мертві? - тихо уточнила Еліс. — Гірше. Корабель забрав їх. Сад забрав. Вони стали... садом.

У розбитій кают-компанії на мить запала важка, гнітюча тиша, яку порушував лише безперервний, вологий хрускіт та сичання кислоти зовні.

- Що, в біса, означає "забрав"? - зриваючись на крик, запитала Еліс, до побіління кісточок стискаючи свій автомат. - Це означає, Еліс, що ми більше знаходимося не в транспортному засобі, — похмуро відповів Дмитро, повільно підходячи до центрального пульта навігації. Він зняв рукавицю і обережно поклав свою праву руку - ту саму, в яку намертво вріс Кристал — на понівечену металеву поверхню панелі. Метал під його долонею був неприродно теплим і м'яким, як людська шкіра при сильному жарі. - Ми знаходимося в їжі. Цей проклятий ліс зараз активно перетравлює метал і органіку нашого судна, щоб будувати себе далі. Якщо ми залишимося тут хоча б ще на годину, ми гарантовано станемо частиною місцевого інтер'єру. Мутуємо, пустимо коріння і заквітнемо, як кімнатні рослини.