Розділ 12. Селище Білих Ребер

СЕЛИЩЕ БІЛИХ РЕБЕР (Паралельна лінія)

Це селище ніколи не будували. Його вирощували, вигризали і відвойовували у смерті сантиметр за сантиметром.

Воно ховалося в глибокій, темній долині, надійно захищеній від хижих вітрів Саду Кісток велетенською грудною кліткою древнього Левіафана. Ніхто не знав, ким чи чим була ця істота за життя, але її колосальні білі ребра, кожне завтовшки з товарний потяг, вигиналися дугою високо над головою, утворюючи ідеальний природний купол. На цих ребрах, ніби гнізда ластівок або осині стільники, висіли хатини останніх вільних людей Третього Рівня.

Будинки були майстерно сплетені з висушених сухожиль невідомих монстрів і щільно вкриті слюдяними пластинами з рогового панцира місцевих жуків-трупоїдів. Замість електричних ліхтарів чи смолоскипів тут використовували «Світляки» - прозорі органічні міхури, наповнені люмінесцентними водоростями, які давали м'яке, пульсуюче бурштинове світло, що не різало очі в цій вічній напівтемряві.

Тут завжди густо пахло димом. Але палили не дерево. Дерева в Саду Кісток кровоточили і моторошно кричали, коли їх намагалися рубати. Мешканці селища палили сушений Чорний Трутовик - єдиний місцевий гриб, чий їдкий, гіркий дим паралізував і відганяв спори Матері Саду. Цей дим осідав на легенях чорною сажею, скорочував життя, викликав кривавий кашель, але він зберігав розум. Він не давав людям перетворитися на слухняні дерева.

Лана сиділа на самому краю хисткої підвісної платформи, безстрашно звісивши ноги в безодню, на дні якої ліниво текла повільна річка жовтуватого шлункового соку. Їй було двадцять два роки, десять із яких вона провела тут, у череві планети. Вона вже майже не пам'ятала Світ До — так вони називали поверхню Землі. Її спогади вицвіли, як старі фотографії. Вона пам'ятала лише теплий вітер Середземномор'я, крики чайок, білу палубу батьківської яхти, яка раптом потрапила в неприродно густий туман. А потім... потім вона прокинулася на березі, де пісок ворушився і дихав, а батьки вже почали вростати в білі скелі, благаючи її тікати.

Лана методично точила свій гарпун шматком пемзи. Його смертоносне вістря було зроблене з відполірованого зуба мегалодона, а держак — із кістки чийогось стегна, обмотаної шкірою ската. Це була єдина зброя, яка не іржавіла, не ламалася і не гнила в цьому кислотному середовищі.

Дівчина відклала зброю і з відразою подивилася на свою ліву руку, закотивши рукав шкіряної куртки. Шкіра від зап'ястя до ліктя була вкрита дрібними, перламутрово-білими лусочками, що зливалися в суцільний панцир. Мутація. Матір Саду кликала її. Сад завжди намагався асимілювати те, що йому не належало.

- Тільки не сьогодні, суко. Ти мене не отримаєш, - прошепотіла Лана крізь зціплені зуби. Вона дістала з поясної сумки кістяну баночку з маззю. Суміш товченого мертвого корала, кислоти і отрути місцевих медуз. Лана зачерпнула пальцями сіру пасту і безжально втерла її просто в лускату шкіру. Біль був пекельним, ніби руку засунули у фритюр. Лана до крові прокусила губу, щоб не закричати. Лусочки під дією кислоти зашипіли, посіріли і почали відпадати шматками, залишаючи після себе кровоточиві виразки. Але це була людська кров. А отже, вона виграла ще один тиждень.

Вона намотала на криваву руку чистий бинт і піднялася, почувши за спиною важкі кроки. До неї підійшов Тіро - високий, мовчазний розвідник, чиє обличчя завжди було приховане за маскою з черепа глибоководної риби.

- Вони чекають на тебе біля Вогнища, - глухо сказав він. Його голос звучав так, ніби він говорив із дна бочки. — Падре лютує. Справа з Марком... все гірше, ніж ми думали. - Він знайшов нові докази? - Лана насупилася, підхоплюючи гарпун. - Він знайшов тіло. Те, що від нього залишилося.

У центрі Селища, на найширшій кістяній платформі, біля Вогнища Кісток зібралися старійшини та найкращі мисливці. Атмосфера була напруженою, ніби повітря наелектризувалося перед грозою. Люди тримали руки на зброї і підозріло косилися одне на одного.

На землі, загорнуте в брезент, лежало тіло. Це був Марк — головний технік Селища, людина, яка відповідала за систему фільтрації води та запаси Чорного Трутовика. Він зник три дні тому. Усі думали, що він піддався «Поклику Матері» і пішов у ліс, щоб стати деревом. Таке траплялося з тими, хто ламався психологічно.

Але правда виявилася страшнішою.

Головним серед присутніх був Падре. Ніхто в Селищі не знав його справжнього імені і того, скільки йому насправді років. Відомо було лише те, що він прийшов сюди з бунтівними матросами іспанського галеона «Сан-Ісідро» ще у вісімнадцятому столітті. Він був одним із небагатьох з тієї проклятої експедиції капітана де Базана, хто категорично відмовився від «дару» Матері і зберіг залишки людяності. Його тіло стало картою його незламності: права половина тулуба і обличчя були повністю вкриті білою, мертвою кораловою кіркою (Падре зупинив мутацію, припаливши власне тіло розпеченим залізом), але його ліве око залишалося абсолютно людським — яскравим, водянисто-блакитним і переповненим віковим болем.

- Подивіться на нього, — проскрипів Падре, відкидаючи край брезенту своєю скам'янілою рукою. Його голос нагадував тертя двох базальтових плит. — Це не робота Садівників. Садівники ріжуть чисто. Вони препарують. А Марка... його катували.

Лана підійшла ближче і здригнулася. Тіло техника було понівечене. Пальці зламані. Але найгіршим було те, що його грудна клітка була розкрита, і серце вирізано. А замість нього в порожнину був вкладений ідеально рівний, гострий уламок дзеркала.

- Дзеркало, — прошипів Кай, випльовуючи на кістяну підлогу залишки жувального тютюну. Кай був чоловіком із перетинками між пальцями і шрамами від опіків на шиї — пілотом військового літака, що впав у Бермудському трикутнику десь у 1980-х. Він завжди був найцинічнішим у Раді. — Це мітка Архітектора. Мітка Гратта.

- Гратт не спускався на Третій Рівень уже п'ять років, — заперечила Лана, обводячи поглядом натовп. - З того часу, як ми спалили його дронів біля Ущелини. Його «Дзеркальні» сюди не потикаються, вони бояться Матері. — Його дрони не потикаються. Але його ідеї - так, - Падре підняв уламок дзеркала, і в ньому відбилося бурштинове світло Світляків. - Хтось із нас уклав угоду з Архітектором. Хтось передав Гратту схеми нашої оборони в обмін на обіцянку... я не знаю. Забрати його наверх? У Вежу Порядку?