РОЗДІЛ 11: М'ЯКА ПОСАДКА

Падіння не закінчилося ударом. Воно закінчилося хрускотом.

Це був не той глухий скрегіт металу об камінь, який вони чули під час зіткнень на верхніх ярусах Аномалії. Це був звук, з яким гострий тесак м'ясника входить у стиглий кавун, помножений на тисячу децибелів. Звук масового розриву вологих волокон, ламання велетенських, пружних хрящів і огидне чавкання густої рідини.

«Надія» пробила невидиму "стелю" третього рівня і на повній швидкості впала в суцільну гущавину. Корабель гальмував украй жорстко, продираючись крізь колосальні органічні перешкоди. Його кидало з боку в бік, людей на містку шпурляло по палубі, як ганчір'яних ляльок. Дмитро, який лише секунду тому вийшов із глибокого ментального злиття з системами корабля, відчував кожен цей удар фізично, на власному тілі. Йому здавалося, що це з його спини живцем деруть шкіру велетенські гілки, що це його власні ребра тріщать і ламаються під колосальним тиском ззовні.

Потім стався фінальний поштовх. М'який, до нудоти пружний і липкий. Корабель конвульсивно здригнувся і завмер. Настала тиша.

Але це була зовсім не та дзвінка, мертва тиша, що буває у відкритому космосі чи на дні Маріанської западини. Ззовні, крізь понівечену обшивку, долинав рівний, низькочастотний звук. Це було схоже на важке, хрипке дихання мільйона величезних легенів, що працювали в єдиному ритмі. Хххх-хуууу... Хххх-хуууу...

Дмитро насилу розплющив очі. Він лежав на похиленій підлозі містка, боляче притиснутий важким навігаційним кріслом, що з корінням відірвалося від сталевих кріплень. Перше, що він відчув, повернувшись до тями — це запах. Він проникав усюди, просочувався навіть крізь вугільні фільтри системи вентиляції, якакимось дивом усе ще працювала на аварійному живленні. Це був густий, задушливий запах нічного жасмину. Запах свіжорозкритої черевної порожнини в операційній. Запах важкого тваринного мускусу і солодкого, медового гниття. Це був концентрований аромат перестиглих, лопнувших фруктів, що тижнями лежать під палючим сонцем у купі сирого м'яса.

Він зі стогоном спихнув із себе крісло і спробував підвестися. Права рука — та сама, в яку намертво вріс Кристал — боліла нестерпно, ніби її опустили в окріп. Він обережно підніс долоню до очей. Чорний камінь більше не палав сліпучим фіолетовим вогнем Адміністратора. Він став тьмяно-сірим, шорстким, як сплячий шматок вулканічної пемзи. Але чорні вени, що розповзлися від нього по всьому передпліччю Дмитра, надулися, стали гарячими і пульсували точно в такт тому моторошному диханню ззовні.

— Еліс? Ролан? Соня? — хрипко покликав він, закашлявшись від солодкого пилу, що висів у повітрі. — Я тут, — почувся здавлений жіночий голос.

Еліс важко вилазила з-під понівеченого пульта зв'язку. З її розбитого носа на підборіддя стікала кров, лівий рукав куртки був розірваний, але рухалася вона напрочуд чітко і зібрано — спрацював рефлекс спецагента. Вона одразу ж кинулася допомагати Ролану. Старий капітан був на межі. Його обличчя набуло мертвотно-землистого відтінку, дихання було поверхневим і рваним, але він, зціпивши зуби від болю, все ще міцно тримав свій табельний пістолет у здоровій руці.

Соня сиділа біля розбитого вщент панорамного ілюмінатора. Дивовижно, але дівчинка не отримала жодної подряпини під час катастрофічного падіння, ніби сама структура корабля зігнулася так, щоб утворити навколо неї захисний кокон. Вона не відриваючись дивилася назовні, притиснувши долоні до залишків броньованого скла. — Це... так красиво, — заворожено прошепотіла вона, і в її абсолютно чорних очах відбилося неземне сяйво.

Дмитро, похитуючись, підійшов до вікна і став поруч із нею. Він подивився назовні. І закляк, не в змозі зробити вдих.

Вони точно не були під водою. І вони не були на твердій землі. П'ятитисячотонна металева туша «Надії» безпорадно висіла, намертво заплутана у велетенській кроні неможливого лісу. Але це були не дерева у звичному розумінні. Це були циклопічні біологічні структури, що складалися з чистої, відполірованої кістки. Грудні клітки розміром із стадіон, вигнуті ребра, спіральні хребти, гомілкові кістки завтовшки з київські хмарочоси. Вони росли вгору із ґрунту, що ховався десь дуже далеко внизу, у густому молочному тумані.

Ці сюрреалістичні кістяні "дерева" замість кори були вкриті сіткою кровоносних судин, а замість листя на них висіли величезні напівпрозорі мембрани блідо-рожевого кольору, схожі на плаценту. Мембрани ритмічно роздувалися і здувалися, пульсуючи внутрішнім світлом. Між гілками-ребрами важко звисали товсті, слизькі ліани, які раз у раз скорочувалися, нагадуючи живий, працюючий кишківник велетня.

Все навколо світилося. Біолюмінесценція тут була абсолютною і всеосяжною — вона переливалася м'якими, заспокійливими відтінками рожевого, коралового та теплого золотистого кольорів. І все це постійно, повільно рухалося. Цей проклятий ліс дихав.

— Де ми, в біса, опинилися? — прохрипів Ролан. Він з жахом дивився на гігантську м'ясисту квітку розміром з хороший автомобіль, що повільно, пелюстка за пелюсткою, розкривалася прямо перед склом їхньої рубки. Коли квітка розкрилася повністю, всередині виявилася не маточка з тичинками, а величезне, живе, вологе око з вертикальною жовтою зіницею. Око кліпнуло важкою повікою і сфокусувалося на людях усередині рубки. — Сад Кісток, — глухо відповів Дмитро, пригадуючи рядки зеленого коду, що спалахнули на екрані перед їхнім падінням. — Третій рівень Аномалії. Глобальний органічний відстійник. Інкубатор. — Ми просто застрягли в гілках? — нервово запитала Еліс, перевіряючи магазин автомата. — Чи ми падаємо далі? — Ми не просто застрягли, Еліс, — Дмитро мовчки вказав пальцем на нижній край ілюмінатора, туди, де понівечений сталевий корпус корабля щільно притискався до гігантської "гілки-ребра".

Там відбувалося щось тихе і невідворотно огидне. З мікроскопічних пор у гладкій білій кістці безперервно виділявся густий, прозорий слиз. Він торкався холодної сталі обшивки «Надії», і метал... починав пускати пухирі, наче людська шкіра від опіку третього ступеня. Міцна сталь на очах ставала м'якою, втрачала форму, перетворюючись на булькаючу сіру кашу, а в цю кашу з кістки вже стрімко вростали тисячі тонких, ненаситних білих корінців.