Розділ 7: Протокол «Дзеркало»

Сектор: Офіцерська палуба Глибина: Невизначена (зона аномальної фізики) Стан корпусу: Критичний (структурна цілісність 12%)

Коридор офіцерської палуби більше не був коридором. Через крен судна у сорок п'ять градусів він перетворився на похилу ущелину. Гладкі пластикові панелі обшивки стали слизькими схилами, а стик між стіною та підлогою — єдиною можливою стежкою.

Група рухалася тактичним порядком, адаптованим до умов аварії. Авангард: Дмитро. У руках — важка пожежна сокира з прогумованим руків'ям. Центр: Капітан Ролан, який спирався на стіну здоровим плечем, та Еліс Рід, яка підтримувала його і водночас тримала сектор позаду під прицілом ракетниці. Ар’єргард: Соня. Вона не мала зброї, але її роль була важливішою. Вона тримала "компас" — шматок чорного кристала, який вібрував, попереджаючи про зміни в реальності.

Освітлення працювало в аварійному режимі. Червоні лампи спалахували з інтервалом у дві секунди, перетворюючи рух групи на серію різких, рваних кадрів. Повітря було густим, насиченим запахом озону, перегрітої мастильної рідини та мідним присмаком, характерним для високого радіаційного фону.

Звук наближався з боку кают-компанії. Це був не хаотичний скрегіт деформації корпусу. Це був ритмічний, механічний звук різання. ВЗЗЗЗ-КЛАЦ. ВЗЗЗЗ-КЛАЦ. Хтось методично прорізав перебірки, рухаючись до них.

- Стоп, - Дмитро підняв кулак, даючи сигнал зупинки. - Джерело звуку - тридцять метрів, за поворотом.

- Це не вода, - прошепотіла Еліс, перевіряючи барабан ракетниці. - Це кроки. Важкі, магнітні черевики. Чуєте лязкіт?

Вони притиснулися до стіни біля відкритих дверей каюти старшого механіка. Дмитро обережно визирнув. У кінці коридору, де обшивка була розірвана вибухом, висіла хмара пари та іскор. З цієї хмари вийшли чотири фігури.

Вони нагадували людей лише загальною морфологією: дві руки, дві ноги, голова. Але на цьому схожість закінчувалася. Їхні тіла були вкриті чорною, ребристою бронею, що нагадувала екзоскелет глибоководних ракоподібних. Поверхня броні не була матовою — вона постійно змінювала текстуру, підлаштовуючись під освітлення, як активний камуфляж. На грудях у кожного пульсував блідо-фіолетовий індикатор. У руках вони тримали коротку, масивну зброю, інтегровану прямо в передпліччя.

Але найжахливішими були голови. У них були відсутні обличчя. Замість шоломів, замість очей чи рота, у кожного був ідеальний дзеркальний овал. Чорний хром, у якому з абсолютною чіткістю відображався зруйнований коридор.

— Дзеркальний спецназ, — тихо констатував Ролан. Він дістав із кобури пістолет — свій старий нагородний "Форт", який він приховував до останнього. — Це зачистка. Гратт викликав службу безпеки "Проекту 12".

— Це не люди, — заперечила Еліс. Її голос був холодним, професійним. Вона оцінювала цілі. — Дивіться на координацію. Вони рухаються як єдиний організм. "Двійка" сканує верхній рівень, "двійка" контролює низ. Це нейромережа.

Лідер групи зупинився. Він не повертав голови, але дзеркальна поверхня його обличчя раптом пішла брижами, як вода від кинутого каменя. Він підняв руку. Всі четверо синхронно розвернулися в бік каюти, де ховалися вижилі.

— Контакт! — крикнув Дмитро. — Укриття!

Він штовхнув Соню всередину каюти і сам пірнув слідом. У ту ж секунду перебірку, де щойно була його голова, розірвало. Зброя "дзеркальних" не стріляла кулями. Це були імпульси стисненої гравітації. Метал не пробивався — він вминався всередину з такою силою, ніби по ньому вдарили невидимим молотом вагою в тонну. Дверний косяк зігнувся, заблокувавши вихід.

— Еліс, вогонь на придушення! — скомандував Ролан, стріляючи через щілину. Кулі 9мм відскакували від чорної броні, висікаючи лише іскри. Вороги навіть не сповільнилися. Вони йшли, не пригинаючись, методично розстрілюючи укриття.

— Броня тримає кінетику! — крикнула Еліс. — Потрібна терміка! Дмитре, прикрий!

Дмитро вибив ногою залишки дверей, створюючи сектор для стрільби. — Давай!

Еліс викотилася в коридор, стала на одне коліно і натиснула на спуск. Сигнальна ракета — червона фосфорна комета — прошила темряву коридору. Вона вдарила лідера групи прямо в центр дзеркального обличчя.

Ефект перевершив очікування. Не було вибуху плоті. Не було крові. Був звук ГЛІТЧУ. Гучний, скреготливий звук, схожий на зависання комп'ютера, посилений у тисячу разів. Дзеркальне обличчя істоти тріснуло. З тріщин вдарило сліпуче біле світло — чисте, холодне світло екрану. Істота забилася в конвульсіях. Її тіло почало мерехтіти, випадаючи з реальності. Рука з'явилася в нозі, голова провалилася в груди. Текстури перемішалися. А потім вона вибухнула. Це був вибух скла. Тисячі гострих уламків розлетілися коридором, дзвонячи об метал. Порожній екзоскелет із гуркотом упав на підлогу. Всередині було порожньо. Тільки калюжа сріблястої рідини — ртуті — повільно розтікалася під ногами.

— Вони пусті! — закричав Дмитро. — Це дрони! Бийте по дзеркалах! Це їхні сенсори!

Решта троє "дзеркальних" прискорилися. Вони перейшли на біг. Але це був біг із порушенням фізики — вони рухалися ривками, телепортуючись на метр вперед кожну секунду.

Один із них прорвався до Дмитра. Дмитро змахнув сокирою. Удар був розрахований на шию. Але лезо пройшло крізь плече, застрягши в в'язкому матеріалі броні. Істота вдарила його тильною стороною руки. Удар був такої сили, що Дмитра відкинуло на п'ять метрів. Він врізався спиною в труби, вибиваючи з легень повітря. Сокира випала з рук.

"Дзеркальний" навис над ним. Він притиснув Дмитра до підлоги коліном. Вага була неймовірною — здавалося, на нього впала бетонна плита. Дзеркальне обличчя наблизилося впритул. І тут сталося найстрашніше. У чорному дзеркалі Дмитро побачив своє відображення. Брудне, закривавлене обличчя. Але відображення... посміхалося. Губи відображення ворушилися, хоча Дмитро мовчав. Голос пролунав прямо в його голові: «Не пручайся, об'єкт. Асиміляція — це спокій. Ми — твоя покращена версія. Ми пам'ятаємо все, що ти хотів забути».