Частина 2 розділ 5: Місток

Тиша на містку «Надії» була такою густою, що її, здавалося, можна було різати ножем і розкладати по тарілках. Всі погляди були прикуті до однієї точки — до чорної кам’янистої набережної за ілюмінаторами, де стояла самотня фігура в помаранчевому комбінезоні.

Вона не рухалася. Вітер — чи те, що тут замінювало вітер — не ворушив тканину її одягу. Фігура стояла спиною до корабля, вдивляючись у велетенський чорний шпиль, що пронизував небо. Номер 04 на спині був єдиною яскравою плямою в цьому монохромному світі сутінків.

— Він дихає? — першим порушив мовчанку Леон Гратт.

Він стояв біля скла, притиснувши до очей тактичний бінокль. Його голос був позбавлений страху, в ньому звучала лише холодна, хірургічна цікавість вівісектора, який вперше бачить новий вид жаби.

— Термосканер не працює, — сухо відповів капітан Ролан, не відриваючи погляду від фігури. Його пальці нервово стискали погаслу сигарилу. — Прилади показують, що температура за бортом — абсолютний нуль. Але вода під кілем рідка. Тут нічого не працює так, як треба. Навіть фізика взяла вихідний.

Дмитро опустив свій бінокль. Його руки тремтіли, і він сховав їх у кишені куртки, намацавши холодний метал годинника. Він відчував дивний свербіж у долонях — там, де лінії життя перетиналися зі шрамами.

— Це не людина, — сказав він тихо, відчуваючи, як слова застрягають у горлі. — Це запрошення.

— Або опудало, — Еліс Рід підійшла до панелі управління шлюзами. Вона виглядала блідою, але зібраною. Її професіоналізм повернувся, ставши бронею проти істерики. — Ми не дізнаємося, поки не спустимося.

Ролан різко обернувся. Його обличчя налилося кров'ю.

— Я не дам дозволу на висадку! Ми не знаємо складу атмосфери. Ми не знаємо, чи є там радіація, віруси чи чортова магія. І головне — ми не знаємо, що це за хрінь стоїть на березі. Моє завдання — зберегти корабель і екіпаж, а не годувати місцеву фауну!

— Ваше завдання, капітане, — голос Еліс став сталевим, холоднішим за лід за бортом, — доставити групу до точки контакту. Ми в точці. Ми не повернемося назад, поки не візьмемо зразки і не з’ясуємо джерело сигналу. Ви ж бачите, що ми в пастці. Корабель не злетить з цієї... рідини. Нам доведеться вийти.

Ролан подивився на неї з-під насуплених брів, потім перевів важкий погляд на Дмитра.

— Що скажеш? Ти єдиний тут, хто, можливо, розуміє правила цієї гри. Або хоча б бачив трейлер.

Дмитро дивився на свою копію на березі. Він відчував дивний, нудотний потяг. Ніби між ним і тією фігурою була натягнута невидима пуповина, яка скорочувалася, тягнучи його в утробу цього світу.

— Якщо ми не вийдемо, воно прийде сюди, — сказав він, і від цих слів у рубці стало ще холодніше. — І корабель його не зупинить. Метал для цього місця — як папір. Воно пройде крізь обшивку, як ніж крізь масло.

Ролан сплюнув на підлогу, вилаявся так віртуозно, що навіть Гратт підняв брову, і натиснув кнопку інтеркому.

— Група безпеки, до шлюзу номер один! Повна екіпіровка! Замкнутий цикл дихання! Зброя на запобіжниках, але патрон у патроннику! Гратт, Орлик, Рід — ви йдете з ними. Соня залишається на борту як науковий координатор.

Соня, яка до цього моменту стояла тихо в кутку, намагаючись злитися зі стіною, полегшено видихнула. Вона боялася цього берега більше, ніж смерті.

Збори в шлюзовій камері нагадували підготовку до виходу у відкритий космос або на страту. Повітря тут пахло гумою, збройовим мастилом і страхом. Дмитро затягував ремені важкого захисного костюма. Це не був скафандр, але близько до того: помаранчевий герметичний комбінезон, посилений кевларом, з системою фільтрації та балонами повітря на спині.

Поруч із ним Леон Гратт перевіряв свій сріблястий кейс. Всередині, у м'якому чорному поролоні, лежали інструменти, більше схожі на знаряддя тортур, ніж на наукове обладнання: довгі голки, скальпелі з алмазним напиленням, вакуумні контейнери.

— Ви сподіваєтесь взяти у нього кров? — запитав Дмитро, одягаючи шолом, але не опускаючи візор. — Я сподіваюся знайти там кров, — посміхнувся Леон одними губами. — А не машинне мастило, чорну воду чи тирсу. Якщо це клон — це одне. Це біологія. Якщо це конструкція — це інженерія. А я люблю біологію.

До них підійшов начальник охорони — кремезний чоловік на прізвище Хенко. Його обличчя було вкрите шрамами, а очі дивилися на світ через приціл. Він перевірив затвори автоматичних гвинтівок своїх двох бійців.

— Докторе Орлик, — звернувся він до Дмитра. — Інструкція проста. Ви йдете в центрі. Ми — по периметру. Якщо об'єкт зробить різкий рух — ми стріляємо. Без попередження. В голову, в груди, в коліна. Це зрозуміло? — Кулі тут можуть не працювати, Хенко, — відповів Дмитро, застібаючи рукавицю. — Або полетять назад у вас. Тут геометрія хвора.

Хенко похмуро кивнув, перевіряючи ніж на поясі. — Тоді ми будемо бити прикладами. Або зубами.

Еліс Рід підійшла останньою. Вона виглядала дивно у громіздкому костюмі, занадто тендітною, наче дитина в батьковій куртці. Але в її очах горів холодний вогонь.

— Готові? — запитала вона. Її очі все ще були червоними від сліз, але голос був твердим, як алмаз. — Ні, — чесно відповів Дмитро. — Але давайте покінчимо з цим.

Він натиснув кнопку герметизації шолома. ПШ-Ш-Ш. Почулося шипіння, і світ навколо став приглушеним. Тепер він чув лише своє дихання і тріск радіозв'язку. Лампа над масивними зовнішніми дверима змінила колір з червоного на зелений. Завив механізм гідравліки.

Двері поповзли вгору. У шлюз увірвалося світло. Воно було блідо-фіолетовим, «мертвим». І разом із ним, навіть крізь герметичний костюм, Дмитро відчув холод. Не температурний холод, а ентропійний. Холод, який виникає, коли час зупиняється. Перед ними простягався трап, що вів униз, на чорний камінь. А внизу, все ще стоячи до них спиною, чекав Номер 04.

— Пішли, — скомандував Хенко.

Дмитро зробив перший крок. Черевик із магнітною підошвою дзвінко вдарив об метал трапу. Полювання на самого себе почалося.