Розділ 4: Поява голосів після вечері

Третя доба переходу крізь «Ревучі сорокові» нагадувала життя в консервній бляшанці, яку хтось забув на розпеченому сонці. Тільки замість спеки тут панував холод, а замість сонця — нескінченна, свинцева сірість, що з’їла горизонт.

«Надія» йшла повним ходом, розрізаючи воду своїм тупим, побитим льодами носом, але всередині корабля час ніби загус і перетворився на желе. Це був найгірший вид очікування — коли адреналін перших днів уже вигорів, залишивши по собі лише попіл втоми, а справжній страх ще не настав, він лише дихав у потилицю з темних кутків трюму.

Дмитро лежав на своїй койці, дивлячись у стелю, пофарбовану в колір застарілої слонової кістки. Метал над головою ледь помітно вібрував. Ця вібрація була єдиним доказом того, що вони все ще рухаються, що світ не зупинився. У каюті пахло старим матрацом і тим специфічним, солодкуватим запахом, який з’являється, коли в замкнутому просторі надто довго живуть люди, що бояться.

Він підняв руку. На зап'ясті виблискував срібний годинник капітана Роджерса. Секундна стрілка сіпалася, наче в конвульсіях, і вперто повзла назад. Тік-так. Проти ходу. Тік-так. Це більше не лякало. Це дратувало. Ніби хтось відмотував плівку його життя до моменту, де він зробив помилку.

Дмитро сів, звісивши ноги. Взувати черевики не хотілося. Останні два дні він спав одягнений, готовий будь-якої миті схопитися і бігти. Куди? На палубу? В шлюпку? В цьому океані бігти було нікуди. У животі забурчало. Голод був чисто механічним — тіло вимагало палива, хоча мозок відмовлявся сприймати їжу.

Він вийшов у коридор. Тут було тихо. Занадто тихо для судна, на борту якого тридцять моряків. Зазвичай у цей час чути брязкіт інструментів, матюки боцмана, сміх із кубриків. Але зараз тиша стояла така густа, що кроки Дмитра по металевій підлозі лунали як постріли.

Проходячи повз відкриті двері радіорубки, він побачив радиста — молодого хлопця на прізвище Ковальчук. Той сидів у навушниках, втупившись у стіну. Його пальці завмерли над клавіатурою. Ефір мовчав. Жодного тріску, жодного морзе, жодного голосу з великої землі. Вони вийшли із зони покриття супутників ще вчора, і тепер були самі.

Кают-компанія зустріла Дмитра запахом смаженої картоплі та напруги. За довгим столом, пригвинченим до підлоги, сиділа їхня «група смертників», як охрестив їх про себе Дмитро, та кілька вільних від вахти офіцерів. Телевізор у кутку був увімкнений, але показував лише сніг. Ніхто не наважувався його вимкнути — цей білий шум створював ілюзію, що десь там, за межами корабля, ще існує цивілізація.

Дмитро взяв піднос, кинув на нього тарілку з картоплею, шматок гумового м'яса і сів у кутку, подалі від інших. Але самотність тут була розкішшю.

- Ви виглядаєте так, ніби щойно повернулися з власних поминок, Орлик,- пролунав тихий, вкрадливий голос. Леон Гратт сидів навпроти. Біолог, як завжди, був у своїй ідеальній чорній сорочці, застебнутій під горло. Перед ним стояла шахівниця. Гратт грав сам із собою, але фігури пересував не руками, а довгим медичним пінцетом, який витягнув із кишені.

- А ви виглядаєте так, ніби вже пригледіли, кого з'їсте першим, коли закінчаться консерви, - буркнув Дмитро, втикаючи виделку в м'ясо. Гратт ледь помітно усміхнувся. - Канібалізм - це вимушена міра примітивних видів. Я віддаю перевагу спостереженню. Подивіться на них. Він вказав пінцетом на сусідній стіл, де сиділи матроси. - Альфа-ритми мозку сповільнені. Рухи в'ялі. Апатія. Це класична реакція стада, яке відчуває присутність хижака, але не бачить його. Вони не знають про місію, але їхні інстинкти, спадок мільйонів років еволюції, вже кричать їм: «Тікайте».

- Вони просто втомилися, Леон, - втрутилася Соня. Дівчина сиділа поруч із Дмитром, обхопивши чашку з чаєм обома руками, ніби намагалася зігрітися. Вона виглядала кепсько: під очима залягли глибокі тіні, руде волосся, зазвичай яскраве, потьмяніло і було зібране в недбалий пучок. - Тут... тут щось не так із тиском, — продовжила вона, дивлячись у свою чашку. - Я перевіряла барометр у каюті. Стрілка стоїть на місці. Вже сорок годин. Жодного коливання. Навіть на міліметр. Це неможливо в цій широті. Тут погода змінюється кожні п'ятнадцять хвилин. А зараз атмосфера ніби... замерзла.

- Або хтось тримає її за горло, — додав Дмитро. Соня здригнулася. - Не починайте, будь ласка. Мені й так здається, що стіни каюти звужуються. Я вчора намагалася читати... Взяла з собою "Мобі Діка". Думала, класика, морська романтика... — І як? — запитав Гратт, переставляючи чорного коня. — Я не змогла прочитати й сторінки. Букви... вони ніби розпливаються. А коли заплющую очі, бачу тільки чорний колір. Не темряву, а саме колір. Глибокий, в'язкий чорний. -Сенсорна депривація, - поставив діагноз Гратт. - Океан навколо нас занадто одноманітний. Мозок голодує за стимулами і починає їх генерувати. Галюцинації — це нормально. Поки що.

У кают-компанію зайшла Еліс. Вона виглядала так, ніби щойно вийшла з офісу на Мангеттені - зібрана, холодна, жодної зайвої складки на одязі. Вона несла папку з документами. - Новини від капітана? - запитав Дмитро. Еліс сіла за стіл, ігноруючи їжу. — Ми випереджаємо графік. Течія посилилася. Нас несе на південь швидше, ніж розраховували двигуни. - Несе? - перепитала Соня. - Тобто ми не керуємо судном? — Керуємо, — спокійно відповіла Еліс. - Але вода нам допомагає. Вона ніби... засмоктує нас. Вона поклала на стіл роздруківку. — Супутники втратили нас дві години тому. Останній пінг був на 58-й паралелі. Тепер ми офіційно привиди.

За сусіднім столом один із матросів, літній механік із густими сивими вусами, раптом грюкнув кулаком по столу. - Та скільки можна! - вигукнув він. - Це не рейс, це похоронна процесія! Чому мовчить радіо? Чому ми йдемо в цій клятій тиші? Я сорок років на флоті, я ходив у шторми, коли хвилі змивали шлюпки, але такого... Він замовк, важко дихаючи. Його товариші опустили очі. — Дядя Вася правий, - тихо сказав молодий моторист. - Пацюки. Всі повернулися до нього. - Що пацюки? - запитав Гратт з цікавістю. — Пацюки зникли, — хлопець озирнувся, ніби боявся, що його почують стіни. — В трюмі завжди були пацюки. Ми їх ганяли, труїли, але вони були. А вчора... я спустився в нижній відсік перевірити помпи. Нікого. Жодного шурхоту. Навіть таргани зникли. Вони відчувають. Вони знають, що корабель іде в мертву зону.