ЧАСТИНА I. розділ 1:Межа льоду

Вода завжди поверталася. Вона не стукала у двері, не дзвонила в домофон і не попере­джала про свій прихід прогнозами погоди. Вона просто з’являлася. Спочатку Дмитро від­чував її смак.
Він прокинувся різко, наче хтось смикнув невидиму волосінь, прив’язану до його хребта. Кімната тонула у сірому передсвітанковому мороці київського жовтня. За вікном, десь унизу, на вулицях Подолу, гуркотів перший трамвай — звук скреготу металу об кістки мі­ста.
Але Дмитро не чув трамвая. У роті було солоно. Це була не сіль звичайної кухонної пачки і не металевий присмак крові. Це була густа, гірка, йодиста сіль Південного океану. Смак глибини, де тиск такий, що перетворює дерево на камінь.
Дмитро сів на ліжку. Простирадло липло до спини, мокре від холодного поту. Він провів долонею по обличчю, намагаючись стерти залишки сну, але пальці тремтіли. Тремор був старим знайомим. Лікарі називали це «психосоматичною реакцією». Дмитро називав це «вібрацією». Ніби його тіло все ще перебувало на палубі судна, що йде крізь шторм, хоча під ногами була тверда підлога старої "сталінки".
Він потягнувся до тумбочки, навпомацки знайшов пластикову пляшку. Зробив ковток. Прісна вода здалася огидною, мертвою. Вона не мала смаку. Він виплюнув її назад і відки­нув тару в куток.
- П’ять років, - прошепотів він у темряву. - Минуло п’ять довбаних років.
Кімната мовчала. Це була квартира людини, яка будувала барикади від світу, але замуру­вала саму себе. Стіни були заставлені стелажами, що прогиналися під вагою книг: океано­графія, кліматологія, морська геологія. Паперові вежі росли з підлоги, як сталагміти.
Дмитро встав. Коліна хруснули. Йому було тридцять вісім, але в такі ранки він почувався на сто. Він підійшов до вікна і відсунув важку штору. Вулиця Сагайдачного була пустель­ною. Ліхтарі відбивалися у калюжах, створюючи ілюзію, що Київ стоїть на воді, що під асфальтом хлюпає чорна безодня.
У склі відобразилося його обличчя. Змарніле, заросле щетиною, з темними колами під очима. Але найгіршими були очі. Вони дивилися крізь скло, крізь час - туди, де горизонт закінчувався стіною білого туману.
На якусь частку секунди у відображенні за його спиною майнула тінь. Висока фігура в жо­втому штормовому плащі. Дмитро різко обернувся. Кімната була порожньою. Тільки пил танцював у промені вуличного ліхтаря.
-Ти божеволієш, Орлик,- сказав він собі вголос. Власний голос був якорем. - Ти просто, курва, божеволієш. Знову.
Він пішов на кухню. Паркет скрипів, як палуба. На кухні пахло вчорашньою кавою і ста­рим папером. Дмитро увімкнув чайник, але не став чекати. Відкрив навісну шафку, дістав банку з таблетками. «Кветіапін». Друзі, що глушать сни. Витрусив одну на долоню і про­ковтнув насухо.
Погляд впав на настінний календар. 14 жовтня. Він завмер. Рівно п’ять років тому, 14 жов­тня, зв’язок з експедиційним судном «Полярна Зоря» перервався. Рівно п’ять років тому він, Дмитро Орлик, єдиний вцілілий, був знайдений у рятувальній шлюпці посеред дрей­фуючого льоду. Шлюпка була сухою. У ній не було запасів. І він не пам’ятав, як туди пот­рапив.
Він змусив себе дихати. Вдих на чотири рахунки. Затримка. Видих. Чайник клацнув. Його рука потягнулася до крана, щоб набрати води, але зупинилася. Він дивився на хромований носик змішувача з огидою. Вже п’ять років він пив тільки бутильовану воду. Йому здава­лося, що водопровідна система — це велетенська мережа судин, з'єднана з тим океаном. Якщо він відкриє кран, звідти потече щось живе.
Він змусив себе вдягнутися. Старі джинси, светр, який колись зв’язала Катя і який тепер висів на ньому мішком, шкіряна куртка, що пахла тютюном і цвіллю.
Вихід із квартири нагадував розгерметизацію. Коли Дмитро провернув замок і штовхнув важкі двері, під’їзд зустрів його запахом котячої сечі та вареної капусти. Це був запах реа­льності, і він був огидним.
Він спускався сходами пішки, ігноруючи ліфт. Ліфти нагадували йому батискафи -тісні металеві труни на тросах, які будь-якої миті можуть обірватися.
Вулиця Сагайдачного зустріла його дрібною мрякою. Київський ранок був сірим, наче хтось викрутив налаштування яскравості на мінімум. Люди поспішали до метро — пох­мурі, загорнуті в плащі, вони рухалися єдиним потоком, наче косяк риби, що тікає від хи­жака.
Дмитро намагався не дивитися їм в очі. Він боявся побачити там порожнечу. Або, що гі­рше, впізнавання.
Він пройшов повз Житній ринок. Запах сирої риби вдарив у ніздрі, викликавши спазм у шлунку. На прилавках, викладених на льоду, лежали сотні мертвих риб. Карасі, коропи, судаки. Вони дивилися на нього з німим докором, роззявивши роти в останньому крику.
Дмитро пришвидшив ходу, майже біжучи. Йому здавалося, що асфальт під ногами стає м’яким, хитким, ніби це не тверда земля, а тонка кірка льоду над чорною безоднею. Кожна калюжа здавалася океаном. Він старанно обходив їх, боячись, що, якщо ступить у воду, провалиться на інший бік світу.
- Тобі просто потрібна робота, Орлик, - бурмотів він собі під ніс, ховаючи тремтячі руки в кишені. - Просто робота. Щоб купити їжі. Щоб не думати. Щоб втомитися настільки, аби вирубатися без снів.
Гроші за продану батьківську дачу закінчилися ще місяць тому. Останні тисячі пішли на оплату комуналки (світло в його бункері горіло цілодобово) та ліки. Якщо він не знайде роботу сьогодні, завтра доведеться вибирати між їжею і темрявою.
Він зупинився перед скляними дверима державної установи. Зробив глибокий вдих, нама­гаючись вгамувати серце, яке калатало десь у горлі. Відображення у склі показало йому неголеного, змарнілого чоловіка з очима зацькованого звіра.Ти нормальний - збре­хав він своєму відображенню.- Ти просто океанолог у відставці.Він штовхнув двері.
Київський центр зайнятості пахнув дешевою кавою, мокрими парасолями та безнадією. Дмитро ненавидів це місце, але гроші, отримані за продаж батьківської дачі, закінчилися ще місяць тому.
- Орлик Дмитро Олексійович? — жінка у віконці №4 навіть не підвела очей. Вона гортала його особову справу, і її брови повзли вгору. — Тридцять вісім років. Колишній науковий співробітник Інституту океанографії. П’ять років... гм... прогалини в стажі.
- Я хворів, — сухо відповів Дмитро. Він сховав тремтячі руки в кишені старої шкірянки.
-Хворіли? П'ять років? — вона нарешті глянула на нього. Погляд зачепився за шрам на його скроні та сіру, нездорову шкіру. — Тут написано, що ви комісовані за статтею 7-Б. Психічна нестабільність. Потім — інцидент у порту Одеси рік тому... бійка?
- Це була не бійка. Я пояснював поліції. Вода в доці... вона говорила зі мною.
Жінка повільно відсунула його документи, ніби вони були заразними. — Вибачте, Дмитре Олексійовичу. Вакансія нічного сторожа в музеї Води вже закрита. Ми не можемо дові­рити об'єкт людині з вашим... бекграундом.
Дмитро відчув, як у скронях починає стукати знайомий ритм. Ту-дум. Ту-дум. Як удари хвиль об борт. - Мені потрібна робота. Будь-яка. Вантажником. Прибиральником. Мені треба втомитися, щоб спати. Ви не розумієте?
Він підвищив голос. Охоронець біля дверей напружився. — Вийдіть, будь ласка, - сказала жінка, тягнучись до кнопки тривоги.
-Я не піду! — Дмитро вдарив долонею по склу. — Ви списали мене! Ви всі списали мене, як той чортів корабель!
Охоронець схопив його за лікоть. Дмитро інстинктивно, рефлексом, який він думав, що забув, викрутив руку і штовхнув хлопця. Той влетів у чергу безробітних. Зчинився галас. Хтось кричав про поліцію.
Дмитро стояв посеред хаосу, важко дихаючи. Йому здавалося, що підлога під ногами хи­тається, як палуба.
Подільський райвідділок пахнув хлоркою, перегаром і безнадією. Це був той специфічний запах казенного дому, де мрії про світле майбутнє вмирають швидше, ніж мухи на липкій стрічці під стелею.