ПРОЛОГ: НУЛЬОВИЙ МЕРИДІАН

4 березня 1994 року. Південний океан, сектор «24 квадрат».
Тиша звучала неправильно. Олексій знав, як має мовчати океан. Це ніколи не буває абсолютна відсутність звуку — це скрип металу, що стискається від холоду, це вібрація дизеля в череві корабля, це ритмічне дихання води за бортом. Важке. Байдуже.                                                                                   Але зараз океан дивно звучав.
Дизель заглух годину тому. Навіть вітер, який тут, на шістдесятій широті, зазвичай різав обличчя крижаним склом, зник, наче хтось закрив заслінку у велетенській печі.
Олексій притиснув навушники до вух, хоча в ефірі панував лише мертвий, білий шум. Статика. - «База», я «Сьомий». Прийом. - Він промовив це механічно. Просто щоб переконатися, що він сам ще існує.
Слова впали у в’язке повітря рубки і розчинилися, не знайшовши відлуння. Капітан Воронін стояв біля ілюмінатора спиною до нього. Його масивна фігура в бушлаті нагадувала кам’яну брилу, яку забули прибрати з палуби. Він не рухався вже двадцять хвилин.
- Вони не дадуть відповіді, Льошо, - голос капітана був пласким, позбавленим інтонацій. - Ніхто не відповість. - У нас відмова генератора, товаришу капітан. Я можу спробувати аварійну частоту... -  Подивись на воду.
Олексій завагався. У рубці пахло озоном - різкий, електричний сморід, як перед грозою, але в сто разів сильніший. І ще чимось солодким. Гнилим. Так пахнуть лілії, що тиждень простояли у вазі з несвіжою водою на могилі.
Він підвівся і підійшов до скла. За бортом не було ночі. Небо світилося хворобливим фіолетовим світлом, джерело якого неможливо було визначити. Але страшним було не небо. Страшною була вода.
Океан перетворився на дзеркало. Жодної хвилі. Жодної брижі. Ідеально гладка, чорна поверхня, що простягалася до горизонту. І в цьому дзеркалі відображався корабель. Але відображався... неправильно.
Відображення «Оріона» у воді було іржавим. Його щогли були поламані, наче сірники. А на палубі відображення стояли люди. Сотні людей. Вони дивилися вгору.
Олексій відчув, як шлунок скрутило у холодний вузол. — Товаришу капітан... На палубі нікого немає. Екіпаж у каютах. - Там- є,- Воронін повільно повернув голову.
Олексій відсахнувся, врізавшись спиною в панель приладів. Очі капітана були повністю чорними. Білки зникли, зіниці розтеклися, заповнивши все око чорнильною темрявою. З носа Вороніна повільно текла тонка цівка. Не крові. Морської води.
— Ми перетнули лінію, Льошо, - сказав капітан, і з його рота разом зі словами вихлюпнулася вода. -  Ми знайшли дно, але воно виявилося стелею.
Раптом радіостанція ожила. Крізь тріск пробився звук. Не морзянка. Не голос диспетчера. Це був звук, схожий на дитячий плач, прокручений задом наперед. «...ір енимоп ен адов...»
Океан за бортом здригнувся. Гладка поверхня води тріснула, як скло під ударом молотка. Тріщина побігла горизонтом, і Олексій побачив, як вода починає підніматися. Не хвилею. Стіною. Горизонт просто встав дибки, закриваючи собою небо.
У відображенні внизу, у чорній безодні, "іржавий" Олексій підняв голову, подивився на справжнього і посміхнувся.                                                                                            
- «База»! - закричав радист, зриваючи голос, поки тінь від водяної стіни падала на рубку. - Це «Оріон-7»! Ми бачимо... Ми бачимо край! Координати... Боже, координати зникли!
Світло в рубці блимнуло і згасло. Останнє, що побачив Олексій перед тим, як тиск розчавив броньоване скло — це як капітан Воронін дістає пістолет і стріляє не в себе, а в своє відображення в ілюмінаторі.
А потім вода увійшла всередину. Вона не була холодною. Вона була теплою, як кров.
________________________________________
Звіт ВМФ Великобританії від 20.03.1994: «Судно „Оріон-7“ не вийшло на зв’язок. Пошукова операція результатів не дала. Ознак аварії, уламків чи нафтових плям не виявлено. Об’єкт визнано втраченим внаслідок раптового шторму. Справу закрито. Рівень секретності: Червоний».
________________________________________