Серед всіх тіней... (фінал)

Отямився Іван уже в лазареті. Біля його ліжка сиділа Вероніка. Її обличчя було стривожене, занепокоєне, під очима синці, було видно, що вона погано спала.

- Нарешті хворий отямився, - сказала вона з посмішкою. - Як себе почуваєте?

- Нібито нормально, - сказав Іван, оглядаючи палату. - А що сталося?

- Ви три дні перебували у комі. Ми ледве змогли врятувати ваш мозок. Якщо вірити енцефалограмі, ваш мозок був перевантажений та виснажений. Він ледь не згорів!

- Я бачив храм, десь в Індії. Якійсь обряд. А потім. На мене нахлинуло одночасно. Кілька сотень пісень, тисячі голосів…

- Розповіси про це все потім, - перервала його Вероніка. - Я покличу лікаря. Відпочиньте, приведіть себе до ладу. Завтра чекатиму вас у себе...

- Сподіваюся, мене не оголосять ненормальним? - спитав Іван.

- Ні. Навпаки, ви один з небагатьох, хто зберіг здоровий глузд. Ми там всі ледь не загинули. Я теж впала у транс на якийсь час. Більшість почали танцювати, співати чи кружляти, дехто застиг на місці та почали розхитуватися з боку в бік. Наш керівник теж впав та втратив свідомість. На наше щастя, цього разу ми взяли балони з додатковим вмістом кисню. Це нас врятувало. Цього разу ніхто не загинув...

 Її слова перервав гучний сигнал з ручного комунікатора.

- Вибачте, я маю йти. - сказала Вероніка винувато. - В мене ще зустріч з керівництвом, і я вже запізнююсь. Чекаю на вас завтра у себе!

Вероніка озирнулася в останній раз до Івана, подарувавши йому сяйнисту посмішку, та поспішно вийшла.  Іван довго дивився їй услід, на вже на закриті двері, уявляючи собі її струнку фігуру, її чарівне обличчя та її сяйнистий погляд.

"Чарівна жінка, від якої не можна відірвати погляд, " - думав він про себе. "Вона, здається,  бачить людей наскрізь. Щось таке є у її очах надзвичайне, відьмівське. Раз подивившись в її очі, вже не можна про них забути. Вони притягують, ваблять, наче чарівне озеро, і не відпускають".

А в цих очах він помітив втому, сум, і самотність. Ось чому, мабуть, вона не давала відсіч, коли Іван на неї витріщався, милуючись нею, та говорив їй компліменти.

- Нехай вона бачить мене наскрізь. Мені все одно! Боятися треба тому, кому є що приховувати. - сказав Іван вголос. -  А мені нема чого приховувати. Я бачу що подобаюся цій чудовій жінці… Хай там як, життя триває...

***

Ральф Вайнер сидів у кріслі з виглядом побитого слона. Все ще могутній, сильний, але було враження що з нього вийняли той стрижень, який тримав у покорі всіх його підлеглих.

- Це остання наша зустріч. Іване, - повідомив він.

- Як так? Не розумію. Ми же успішно дослідили артефакт, майже докопалися до його таємниць…

- Докопалися? - Вайнер похитав головою. - Ні. Ми лише підняли край завіси над його таємницею. Але корпорація вимагає, щоб ми знову опустили цю завісу. Ми згортаємо всі дослідження у цьому напрямку. Всі наші звіти будуть засекречені на двадцять років. Їх покладуть у сейф. І на цьому все. Всі подальші пошуки та дослідження під грифом "секретно", та це буде комерційною таємницею. Я так працювати не можу.   Я науковець, який давав клятву збирати знання, робити відкриття та ділитися ними із світом. Це як для лікаря дати клятву Гіппократа, а йому скажуть "Твоє не зашкодити вже застаріло, працюй так, як тобі накажуть!" Погодьтеся, це нонсенс. Може хтось так зможе працювати, але не я. Мені це все надоїло.

- Якщо ви йдете, а що тоді робити мені? - спитав Іван.

- Ви не науковець. Працюйте, заробляйте, поки закінчиться ваш термін, а потім підете ще вчитися, там де вам заманеться. Я не знаю, чому скаут  корпорації обрав саме вас, але напевно він мав рацію. Якби не ви, ми би не зробили це неймовірне відкриття, - сказав Вайнер.

- Якщо ви йдете, може поділитися вашими припущеннями, яка мета діяльності цієї споруди? І чому його засунули саме сюди, на Місяць?

- А чому би й ні? Якщо ви пообіцяєте ніде про це не базікати. По-перше, вам ніхто не повірить. Ба більше, вважатимуть вас  фріком, якому не місце серед нормальних людей. Отже, що вважаю я. Гадаю, вам може бути знайома дихотомія Ніцше про «аполлонізм», як більш раціональні солярні культи, та «діонісійство», тобто лунарні культи, які зав'язані на містику, екстаз, все підсвідоме та потойбічне.

- Так. У загальному, я це вивчав в Авіаційному університеті, - сказав Іван. - Я ще дещо можу згадати з того курсу.

Ральф Вайнер посміхнувся.

- Тоді мені легше буде пояснити свою теорію. Дивиться. Ось прилітають чужопланетяни з іншої зоряної системи. Бачать  що планета населена істотами, в яких вже є розум та зачатки цивілізації. Припустимо, вони навчать землеробству, тваринництву, та всіляким ремеслам. Ви вже вклалися у розвиток цієї раси. Але вам зрозуміло, що умови на цій планеті не дуже прийнятні саме для вашого виду. Вони вирішують повернутися до себе чи летіти ще кудись, щоб відшукати більше сприятливі умови для свого існування. Чи покинуть вони напризволяще тих, у чий розвиток вони вже вклалися?

- Гадаю, що ні, - сказав Іван.

-  От і мені так здається. - Вайнер почухав потилицю. - Стосовно вашого другого питання. Припустимо, вони вирішили залишити тут Наставника чи Наглядача, який продовжував би вчити та наставляти. де би ви його сховали?  Наша планета - дуже неспокійне місце. Урагани, цунамі, землетруси, виверження вулканів. А Місяць видно по всій планеті. Тут затишно та безпечно. Ніякого вулканізму та землетрусів. Переписати сам штучний інтелект, здатний самоудосконалюватися та навчатися у цю величезну скелю - моноліт, поставити мережу храмів - ретрансляторів по всій Землі.  Бо Місяць. обертаючись навколо планети, буде підсилювати дію Моноліту та його вплив на людей. Що ми і спостерігали під час цих пригод. Яка мета? Накопичувати знання, робити висновки, направляти людство у розвитку через сни, видіння та пророцтва, які цей моноліт ретранслює у підсвідомість жерців та священників. Не можна недооцінювати цей вплив.